СТАНОВЛЕННЯ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ ЯК ДЕРЖАВИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Колонізаційна політика Польсько-Л итовської держави в Україні викликала соціальний і національний опір українського народу. Селяни тікали від панщини в південні, степові райони України. В результаті на рівнинах Придніпров'я сформувався новий суспільний стан — запорізьке козацтво.

Перші українські козаки з'явилися наприкінці 80-х років XV ст. З поширенням кріпацтва в середині XVI ст. їхня чисельність значно зросла. Осередком козаччини стало Запоріжжя.

У нижній течії Дніпра, за порогами, на острові Мала Хортиця козацький отаман Дмитро Вишнсвецький у 1552— 1554 рр. створив військове формування — Запорізьку Січ, що мала вигляд укріпленого табору. Січ стала для українського народу могутньою опорою в боротьбі проти феодально-кріпацького й національного гноблення та турецько-татарської агресії.

На Січі не було ні феодальної власності на землю, ні кріпацтва. Замість феодального примусу тут панував принцип найму. Не визнаючи авторитету будь-якого правителя, запорізькі козаки здійснювали самоврядування згідно з тими звичаями та традиціями, що формувалися протягом поколінь на українських землях. На Запорізькій Січі верховна влада перебувала в руках козацької ради, яка обирала гетьмана, отамана, осавулів, писаря, обозного та суддю. Вони були відповідальними перед військом і за будь-яку провину рада усувала їх з посад, а інколи карала навіть смертною карою.

До компетенції ради входило також вирішення питань про оголошення війни і підписання мирних угод, розподіл господарських угідь тощо. Гетьман та козацька старшина, керуючись рішеннями ради, втілювали в життя політику Запорізької Січі в межах своїх вольностей та на міжнародній арені.

Безперечно, слід погодитися з класичним твердженням Миколи Костомарова, що Запорізька Січ була "християнською козацькою республікою". На Запоріжжі глибокий демократизм суспільно-політичного устрою освячувався відповідною ідеологією. Та й не могла українська державність у ті часи існувати в іншій формі. І справа не в особливостях характеру українців, а в оцінці об'єктивної ситуації XVI—XVII ст. У той період Січ перебувала в оточенні шляхетської Польщі, Кримського ханства, Османської імперії, які грабували Україну та намагалися знищити козацтво.

Закріплюючи внутрішні демократичні порядки, Запорізька Січ ставала притягальною силою для утікачів з тих українських земель, які були під гнітом іноземних колонізаторів. Однак слід підкреслити, що демократизм на Запоріжжі — явище відносне. Ця відносність зумовлювалася насамперед суспільно-економічними реаліями, тобто поступовим проникненням у Січ майнової нерівності.

Уряд Речі Посполитої після Люблінської унії вбачав у запорізьких козаках своїх підданих. Але козаки ігнорували урядову владу Польщі і визнавали тільки власних старшин (з'ясування цього питання нерідко призводило до збройних конфліктів). Польський уряд, розуміючи марність намірів підкорити далеку незалежну Січ, все ж сподівався залучити до себе на службу козацтво, взяти його під контроль та керівництво. У 1572 р. було створено окремий загін козаків під назвою реєстрових, що користувалися привілеями (одержували платню, не сплачували податків, звільнялися від повинностей, мали самоуправління під проводом коронного гетьмана).

українських феодалів, з одного боку, і турсцько-татарських агресорів — з іншого, Запорізька Січ героїчно відстоювала свою незалежність.

Слава про подвиги запорожців у боротьбі проти шляхетської Польщі, Криму і Туреччини поширилася у всій Західній Європі. Уряди багатьох західноєвропейських держав почали шукати допомоги у Січі. Так, 1595 р. за дорученням австрійського імператора Рудольфа II у Січ прибув посол Еріх Лясота для укладення угоди про спільний виступ проти турецьких військ у Молдові. Встановив контакт із запорожцями й римський папа. Січ діяла так, як суверенна держава, хоча Кіш не був оформлений як орган самостійної держави.

Протягом XVI — першої половини XVII ст. у Запоріжжі проживало кілька десятків тисяч козаків. Безперервні війни з татарами й турками, політика ізоляції Запоріжжя від центральних районів України, яку проводила Польща, стояли на перешкоді заселенню цього багатого краю. Але, незважаючи на ізоляцію, запорізьке козацтво відігравало визначну роль у всіх найвідоміших виступах народних мас України проти феодального та національного гноблення — в повстаннях під проводом Криштофа Косинського (1591— 1593), Северина Наливайка (1594—1596), Павлюка (Павла Бута) і Карпа Скидана (1637), Якова Острянина і Дмитра Гуні (1638). Хоча ці повстання були лише боротьбою за віру і свободу, вони свідчили, що Запорізька Січ прагне поширити свої соціально-політичні структури на інші українські землі. У тогочасних документах містяться згадки про те, що козаки в містах і селах України мають своїх гетьманів і різні форми власного правосуддя, що "вони не несуть відповідальності перед жодним судом, крім суду тих отаманів, яких вони самі встановили, обравши власних суддів і старшин", і нарешті, що вони "створюють у великій Речі Посполитій іншу республіку". Ці процеси відбувалися повсюдно — на Брацлавщині, Поділлі, Волині, Чернігівщині, Київщині.

Козацтво збагатило суспільно-політичні традиції ук-раїнської державності ще одним елементом — організаційною структурою у формі полків. Полковий військово-адмістратив-ний устрій довів свою життєздатність і був покладений в основу адміністративних структур, які виникли в роки Визвольної війни українського народу, що розпочалася 1648 р.

Багаторічне функціонування Запорізької Січі, по суті, було новим етапом у формуванні української етнічної державності.