Позитивний вплив на литовську мала українська культура, яка на той час досягла значно вищого розвитку.

Із входженням українських земель до складу Великого князівства Литовського відбулися суттєві зміни у державній структурі. По-псршс, державна влада сконцентрувалася в руках великого литовського князя і була вона майже необмеженою.

Ще більше ускладнилося становище на українських землях після Люблінської унії 1569 р., коли, з одного боку, українська шляхта зрівнювалася в правах з польською, в судах та уряді зберігалася польська мова і ряд інших привілеїв для панівної верстви, а з іншого — українські землі і населення ставали об'єктом широкої польської колонізації. Після Люблінської унії українські землі в королівських грамотах фігурували як провінція, що здавна належала Польщі. Одночасно політичний союз 1569 р. доповнювався унією релігійною (1596 р.), була здійснена широка полонізація краю, частина української шляхти денаціоналізувалася, перейшла у католицизм. Хоча в містах вводилося Магдебурзьке право, проте його привілеями скористалося насамперед польське та німецьке міщанство. Самоврядування українського мішанства обмежувалося. Та

найбільше потерпіло від унії селянство — було втрачене право на землю, збільшена панщина, обмежувався вільний перехід селян від одного власника до іншого. Усе це започатковувало майбутню визвольну боротьбу проти колонізаторів.

Незважаючи на утиски й обмеження, традиції української державності періоду княжих часів не були втрачені. Адже суспільно-політичне життя Великого князівства Литовського розвивалося на основах Київської держави. Почуття громадянина власної держави українська верхівка не втрачала і всіляко захищала свої права та звичаї. Традиції української державності розвинулися і поглибилися в період козаччини.