§ 4. Поняття про ідентифікаційні ознаки та властивості

С. М. Потапов вважав, що криміналістична ідентифікація – це процес та метод дослідження, де потрібно розрізняти об'єкти, ознаки та властивості.

Ознака – це показник, прикмета, знак, за якими можна розпізнати, визначити що-небудь.

Властивість – це філософська категорія, що виражає один з моментів виявлення сутності стосовно інших речей, тобто те, що характеризує її схожість з іншими предметами або відрізняє від них. Властивість, головним чином, відображає якість речі, внутрішню її сутність, систему зв'язків та відносин, в яких предмет функціонує. Відомий вчений-логік М. І. Кондаков визначає властивість як внутрішню якість об'єкта (твердість, пружність, теплопровідність тощо), що виявляється у процесі взаємодії предметів.

Отже, у частковій теорії криміналістичної ідентифікації слід відрізняти ознаки від властивостей, тим більше що криміналістична ідентифікація як частковий метод робить ототожнення тільки за зовнішніми ознаками об'єктів, а ідентифікація як загальний метод поряд з ознаками зовнішньої будови використовує, головним чином, внутрішні якості речей, тобто їх властивості.

Ознаки зовнішньої будови об'єктів в ідентифікаційному процесі є головними, оскільки це предмети, знаки або мітки, що знаходяться на поверхні і сприймаються суб'єктом у першу чергу. В своїй більшості властивості безпосередньо не сприймаються, це внутрішні якості об'єкта. Звідси в криміналістичній ідентифікації має сенс внутрішні якості об'єкта називати властивостями, а зовнішні – ознаками.

Ознаки характеризують зовнішню будову предмета, його просторові границі, геометричну форму, розмір, об'єм, рельєф поверхні, розташування та співвідношення частин, сторін, кутів, точок, боріздок, валиків, заглиблень та випуклостей, Так, ознаками папілярного візерунка будуть: його форма, наявність обривів, точок, викривлень, вил, містків, очок, що утворюються папілярними лініями. Ідентифікуючими ознаками взуття будуть: форма і розміри взуття в цілому, довжина, ширина каблука, підошви та підметки, форма носка та підметки, переднього срізу каблука тощо.

Властивості характеризують внутрішні якості об'єктів – фізичну природу та агрегатний стан: твердість, сипкіть, текучість, теплопровідність тощо. Властивості всіх частин цілого однакові і при діленні його зберігаються у всіх утворених частинах. Припустимо, при діленні рідини на краплі або шматка свинцю на частини (дробинки) їхні властивості – питома вага, колір, теплопровідність, електропровідність, якісно-кількісний склад у кожній частині не змінюються, тим часом як при розчленуванні конкретного цілого, скажімо, скла фари, кожна частина його набуває нової форми, розміру та іншого співвідношення зовнішніх ознак – випуклостей та ввігнутостей. Отже, внутрішні властивості цілого, як правило, зберігаються в кожному новому об'єкті, тобто роздільні; ознаки ж нероздільні, оскільки руйнування будь-якого твердого тіла тягне за собою утворення його частин з новими зовнішніми ознаками, внутрішні властивості цілого, як правило, зберігаються у кожному новому об'єкті.

Достатність збіжних ознак для визнання неповторної сукупності визначаються не тільки їх кількістю, а також умовами утворення, вираженістю, тобто повнотою відображення, стійкістю та незалежністю, просторовою відокремленістю. У зв'язку з цим не всі ознаки та властивості є ідентифікуючими. Ознака ввжається ідентифікуючою, якщо вона відповідає деяким вимогам, наведеним нижче.

1.

2. Ознака повинна бути нестандартною, а будь-яким відхиленням від норми, випадковим виробничим дефектом – дефектом обробки або експлуатації об'єкта. Наприклад, поява щербин на лезі сокири або знарядді під час зламування перешкоди. Такі специфічні ознаки є ідентифікуючими.

3. Ідентифікуюча ознака повинна бути відносно стійкою і у певних межах ідентифікуючого періоду залишатися самою собою. Оскільки всі об'єкти підлягають постійним змінам, то для ідентифікуючої ознаки вони повинні бути несуттєвими. Так, відносно незмінними є будова папілярних візерунків на пальцях рук людини. У процесі росту та старіння людини візерунок збільшується, у ньому можуть з'являтися випадкові зміни (шрами, рубці), проте суть візерунка залишається незмінною і дозволяє ідентифікувати людину за відбитком пальця у будь-який період її життя.

4. Ідентифікуюча ознака повинна бути відносно незалежною, тобто мінімально корельованою з іншими ознаками. У світі все взаємопов'язане – поява однієї ознаки тягне за собою утворення іншої. Чим більше ознак взаємопов'язано, тим менша їх ідентифікаційна цінність, вони частіше взаємопов'язані при однакових умовах слідоутворення. І навпаки, менший зв'язок між ознаками свідчить про рідку їх появу, а це означає й більшу ідентифікаційну значущість. Оскільки ознаки не завжди очевидні, то взаємозв'язок може бути явний та прихований, що враховується під час визначення незалежності ідентифікуючої ознаки.

5. Ознака є ідентифікуючою, якщо інформація про неї отримана методами та засобами, відповідними сучасному стану науки. Не можуть бути ознаками відомості окультних знань, результати явищ і фактів, які науково не підтверджені. Наприклад, ототожнення людини за її слідами-речами (кров, волосся, різного роду виділення тощо) до цього часу залишається не розв'язаною проблемою. З появою сучасних засобів дослідження структури об'єктів на молекулярному та атомарному рівнях дозволили А. Д. Джефрісу в молекулі ДНК встановити об'єктивну закономірність послідовного розміщення нуклеотидів (будівельних "цеглинок" тканин людини) в геномі молекули. Ця закономірність була використана для розробки нової методики ідентифікації, умовно названої генна дактилоскопія. Тепер за плямою крові, окремою волосинкою, шматочком шкіри, слиною на цигарці можна встановити конкретну людину із 100 млрд. їй подібних.

Властивості – це внутрішні ознаки, що відображають якісну кількість речовини (субстанції) та характеризують групову, родову та видову схожість порівнюваних частин цілого. Оскільки ототожненню підлягає ціле, яке в даний момент не існує, то властивості частин його лише умовно відповідають ідентифікуючим вимогам, вони входять у сукупність поряд з ідентифікуючими ознаками, які дослідник визнає неповторними і робить висновок про існування єдиного цілого, частини якого в даний час роз'єднані.