ДИСИДЕНТСЬКИЙ РУХ У БОРОТЬБІ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ

Історія українського визвольного руху засвідчує неперервність ідеї незалежної держави у поколіннях. Коли боротьба Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки закінчилась поразкою, естафету підхопили наступні покоління і повели визвольні змагання так, як їм дозволяли ситуація і їхнє розуміння доцільності заходів.

Характерно, що й українська політична еміграція після другої світової війни, опинившись в атмосфері західних демократій, мусила в особі кращих мислителів піддати ґрунтовній ревізії засади "інтегрального націоналізму". Еміграційні політичні партії сформували низку об'єднань та установ для зближення і співпраці: Конференція українських політичних партій і організацій, Український демократичний рух, Конгрес української вільної політичної думки. Незважаючи на деякі ідеологічні розбіжності, всі еміграційні політичні партії стояли на засадах української державної незалежності і надавали значну матеріальну, пропагандистську допомогу дисидентському рухові в Україні.

Цілком природно, що в часи , "хрущрвської відлиги" в українській політичній думці на поверхні з'явилися елементи панівної ідеології міжвоєнного періоду. Але в політичному значенні життєздатною альтернативою для українського народу у пошуках кращого майбутнього вони не стали.

У той же час в Західній Україні виникло декілька нелегальних груп і організацій (Об'єднана партія визволення України, Українська робітничо-селянська спілка, Український національний комітет), одні з яких планували збройним, інші — мирним шляхом домагатися проголошення незалеж-

ної України. Відомими стали тільки ті з них, які були розкриті органами безпеки і над якими відбувся суд. Дещо ширшу порівняно з іншими основу мала Українська робітничо-селянська спілка, створена 1958 р. на Львівщині групою юристів під проводом Левка Лук'яненка. Ця організація вперше у повоєнній історії склала ґрунтовну програму українського руху. У ній було чітко задекларовано, що Спілка є спадкоємицею ідеї боротьби (але не збройної) за самостійність України. Як згадував Левко Лук'яненко, "завдання полягало в підготовці народу до нового масового руху за національну свободу. Для такої праці потрібні не скоростріл з багнетом, а натхненне слово з вірою в перемогу добра над злом, свободи над рабством, залежних, колоніальних народів над імперією".

У програмі Спілки йшлося про легальну боротьбу мирними конституційними методами за вихід України з Радянського Союзу. Україна мала "стати абсолютно ні від кого незалежною самостійною державою". Щодо внутрішнього ладу, то передбачалася "самостійність України з широко розвиненим соціалістичним державним устроєм" та "завоюванням демократичних прав". Спілка мала намір перетворитися у партію, але 1961 р. вона була викрита радянськими органами держбезпеки, 6 її членів засуджені до тривалих строків ув'язнення, а Левко Лук'яненко,— до страти. 73 доби чекав в'язень у камері смертників виконання вироку, який, зрештою, був замінений 15-річним ув'язненням.

На початку 70-х років десятки дисидентських груп, переважно інтелігентських, що налічували понад тисячу чоловік, діяли по всій Україні. Спільним знаменником у їхніх змаганнях, без сумніву, був національний фактор.

Важливим етапом у боротьбі за національні права і захист прав людини стало створення 9 листопада 1976 р. Української гельсінської групи. її очолили Микола Рудснко та Петро Григоренко. Група налічувала 37 учасників, серед яких були дисиденти, котрі повернулися з тюрем (Ніна Строката, Василь Стус, Левко Лук'яненко, Іван Кандиба, Надія Світлична, Вячеслав Чорновіл), колишні націоналісти, що вижили після десятиліть, проведених у сталінських концтаборах (Святослав Караванський, Оксана Попович, Оксана Мешко, Ірина Сеник, Данило Шумук, Юрій Шухевич) й такі релігійні активісти, як священик Василь Романюк.

Від інших Українську гельсінську групу відрізняло насамперед те, що вона була відкритою громадською

організацією, а також те, що група підтримувала постійний зв'язок з аналогічними групами в усьому Радянському Союзі з метою "інтернаціоналізувати" захист громадянських і національних прав.

Наприкінці 70-х років політичні погляди провідних діячів дисидентського руху в Україні радикалізувалися. Так, у поширюваних самвидавом "Позиціях українських політичних в'язнів" за підписами Олекси Тихого і Василя Романюка, в яких йшлося про незалежність України та про її місце "в колі великих демократичних країн світу", наводилися форми опору і методи боротьби проти більшовицької окупації. Від імені організацій українського національного визвольного руху влітку 1979 р. було написане звернення 18 українських політв'язнів мордовських таборів, у якому рішуче ставилося питання про "вихід України зі складу так званого СРСР і створення незалежної демократичної Української держави". Автори звернулись до ООН з пропозицією зареєструвати Україну як російську колонію, порушити українське питання на нараді ООН, уповноважити президента Світового конгресу вільних українців вжити всіх заходів для виходу України зі складу Радянського Союзу. Цей документ підписали Левко Лук'яненко, Микола Руденко, Олекса Тихий, Іван Гель, Юрій Шухевич, Олесь Бердник та інші.

Найхарактернішою рисою українського руху опору було поєднання боротьби проти національного гніту з боротьбою за демократичні людські права. Це означало поворот в оновлених формах до найблагородніших традицій українського визвольного руху XIX— початку XX ст., основною рисою якого була демократична і гуманістична спрямованість, а також до традицій незалежної демократичної Української держави 1917—1920 рр.

Українські дисиденти вважали своїм першочерговим завданням здійснення в країні тих громадянських свобод, які проголошувалися Загальною декларацією прав людини 1948 р. та Заключним актом Наради з безпеки і співробітництва в Європі (Гельсінкі, серпень 1975 р.). їх далекосяжною метою була деколонізація України шляхом вільних виборів, які повинні були відбутися в республіці під наглядом ООН.

Особливо активізувався національно-визвольний рух наприкінці 80-х років, тобто в останні роки так званої перебудови. У 1989 р. був створений Народний рух України — наймасовіша демократична організація, яка фактично привела Україну до ухвалення 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет.

Визначний український історик і політолог Іван Лиеяк-Рудницький у доповіді на III Національному з'їзді Американської асоціації сприяння славістичним дослідженням (Каліфорнія, вересень 1981 р.), простежуючи перспективи українського визвольного руху, пророче стверджував, що "розв'язання цього питання залежатиме не тільки від внутрішніх українських чинників, а й від загального політичного клімату у Східній Європі. Однак найбільш імовірними є дві альтернативи — це або розвиток у націонал-комуністичному руслі (тобто забезпечення фіктивної державності УРСР реальним доповненням), або, в ра:іі революційного піднесення, поворот до демократії (тобто відродження традицій УНР).

Увесь період — від горбачовської перебудови з 1985 р., коли з'явилася можливість національного відродження України, до серпневого путчу 1991 р. у Москві — підтвердив реальність першої альтернативи; рішення позачергової сесії Верховної Ради України 24 серпня 1991 р. і прийняття Акта про незалежність України відкрили шлях для реалізації другої альтернативи. Але протягом усього цього проміжку часу незмінною була лінія дисидентського руху, Української гельсінської групи. Як зазначив Левко Лук'яненко: "Ми не мінялися. Ми як ішли 1976 року, так ішли 1985 року, так і зараз ідемо. Влада змінилася. І це свідчить, що і 1976 року, організовуючи Українську гельсінську групу, ми правильно розуміли закономірності історичного розвитку і діяли в напрямку загальнолюдського прогресу, а не супроти йому".

Отже, дисидентський рух в Україні, що зародився в умовах хрущовської відлиги, незважаючи на репресії та переслідування, зробив значний вклад у розвиток і втілення ідеї незалежності України.