Розділ 1 РОЛЬ І МІСЦЕ ПРОКУРАТУРИ В СУСПІЛЬСТВІ ЯК СУБ'ЄКТА КОНТРОЛЬНО-НАГЛЯДОВОЇ ВЛАДИ

Суспільні перетворення в сучасній Україні відбуваються вкрай непросто і мають суперечливий характер. Становище ще більш ускладнюється тоді, коли робляться спроби перенести на вітчизняний ґрунт безумовно позитивні здобутки світової і європейської по-літико-правової думки, без урахування сучасних реалій України.

Це твердження повною мірою можна застосувати до реалізації принципу поділу державної влади на окремі гілки (варіанти: "розподіл влад", "поділ влад", "розподіл влади"). Спалах інтересу до ідеї спочатку "соціалістичної правової", а трохи згодом — просто до "правової" держави стався з початком перебудовчих процесів у Союзі РСР наприкінці 80-х років. В розділі III Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року було проголошено, що "державна влада в Україні здійснюється за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу та судову". Пізніше її було закріплено у ст. 6 Конституції України.

Не можна не відзначити, що сам поділ влади і дискусії, які навколо нього продовжують точитись у суспільстві, стали предметом найрізноманітніших спекуляцій з боку окремих політичних кіл і діячів, причому в найутилітарнішому розумінні цей принцип розуміють як "розрізання владного пирога" для розв'язання власних меркантильних проблем.

Для правильного розуміння суті зазначеного принципу важливо пам'ятати про те, що сама його поява мала місце у специфічних конкретно-історичних умовах, напередодні великих буржуазно-демократичних революцій XVII-XVIII століть. Його основоположники Д. Локк [1, 55-60] і ПІ. Монтеск'є [2, 396] вважали, і не без підстав, що практичне застосування поділу влади має бути спрямоване передусім на обмеження королівського абсолютизму через дію системи стримування і противаг у відносинах між різними гілками державної влади. В умовах сучасного демократичного суспільства зміст

цього принципу є значно глибшим. Його практичне застосування переслідує мету впорядкування державно-владної діяльності для того, щоб держава в цілому і окремі складові частини державного механізму найефективніше реалізовували функції соціального управління і пов'язані з ними функції соціального контролю. Коли в різних літературних джерелах використовуються терміни "гілки влади" або "гілки державної влади", тобто система влад порівнюється з деревом, то, природно, виникає питання, а що ж являє собою "стовбур" цієї влади, без якого неможливе існування "гілок". На наш погляд, цю роль виконує, з одного боку, Український народ, який відповідно до ч. 2 ст. 5 Конституції є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні, а з іншого боку — сама держава як організація публічної влади, її механізм, тобто сукупність взаємопов'язаних і взаємодіючих елементів.

Абсолютизація незалежності окремих гілок влади і відповідно складових частин державного механізму стосовно одна одної на практиці може призвести до його нежиттєздатності. Так само шкідливим є розуміння системи стримування і противаг у відносинах між владними структурами як постійне протиборство між ними, коли їх основні зусилля витрачаються на врегулювання конфліктів різної гостроти, а не на вирішення конкретних проблем державного будівництва.

Нормальна життєдіяльність, державного механізму є можливою лише за умови безперервної взаємодії його складових частин.

Отже, автономне існування окремих гілок державної влади з чітко визначеною компетенцією перебуває в діалектичній єдності з їх співпрацею у вирішенні загальнодержавних завдань. Але така співпраця не виключає взаємоконтролю діяльності державних структур за допомогою визначених у Конституції і чинному законодавстві правових механізмів. Це, зокрема, проявляється у тому, що при вирішенні тих чи інших питань повинна виявлятись спільна воля представників окремих гілок влади (наприклад, призначення особи на посаду Генерального прокурора України залежить не лише від Президента, але й від Верховної Ради України). Система стримування і противаг дозволяє одним державним структурам блокувати рішення інших структур, виходячи з міркувань конституційності, законності чи доцільності.

8

Відлагодження цієї системи, реальне наповнення її демократичним змістом в інтересах всього суспільства, а не окремих соціальних груп і кланів, є важливим завданням сучасного етапу державотворення в Україні. Важливим кроком на шляху вирішення цього завдання має стати запланована конституційна реформа.

Переважна більшість дослідників у галузях теорії держави і права та конституційного права дотримуються ортодоксальної позиції визнання наявності в Україні лише трьох гілок державної влади: законодавчої, виконавчої і судової, спираючись при цьому не стільки на ідеї Ш. Монтеск'є, скільки на ст. 6 Основного Закону України. Проте в літературі висловлюється й інша думка. Так, директор Інституту держави і права ПАН України Ю. Шемшученко вважає, що "принцип розподілу влад не обмежується тільки законодавчою, виконавчою і судовою владами. У більшості зарубіжних конституцій взагалі немає переліку влад" [3, 16]. Аналогічну точку зору висловив президент Академії правових наук України В. Тацій [4, 20]. Деякі дослідники розглядають законодавчу, виконавчу і судову гілки влади як фундаментальні [5, 10] або базові [6, 85]. Хоча цим твердженням бракує мотивації, в принципі з ними можна погодитись. Річ у тім, що органи законодавчої, виконавчої і судової влади в їх класичному розумінні функціонують у всіх демократичних суспільствах, незалежно від існуючих в них форм державного правління. До того ж вони складають, так би мовити, каркас державного організму. Проте, чим складнішим є апарат держави, тим розгалуженішими є її функції, а, значить, неминуче виникає потреба у нових гілках влади, які існують об'єктивно, незалежно від того, чи відповідає це якимось теоретичним постулатам.

Ці міркування дозволяють впритул підійти до визначення місця прокуратури у системі державних структур, які беруть участь в охороні правопорядку.

Дискусії щодо змісту та обсягів реформування прокуратури, які розпочались ще за "присмерків" радянського суспільства, тривають з невщухаючою силою. Своє бачення проблем розвитку прокуратури висловили екс-президент України Л. Кравчук і чинний Президент Л. Кучма, інші відомі політичні діячі, провідні вчені, практичні працівники органів прокуратури, судді. Аналогічні процеси відбуваються у Російській Федерації. Звертає на себе увагу, що тео-

ретичні і практичні проблеми реформування інших правоохоронних структур не пов'язуються з істотною зміною їх статусу. У цьому відношенні прокурорська система складає прикрий виняток. Впродовж останніх років керівництво Генеральної прокуратури України постійно було змушене вести "ар'єргардні" бої з активними прихильниками такого реформування прокуратури, внаслідок якого її законоохоронний потенціал зменшився б на декілька порядків. В цьому вони, на жаль, користуються підтримкою впливових якого європейських структур, представники яких мало не в ультимативній формі вимагають запровадження близької їм моделі прокурорської системи та ігнорують інші погляди на цю проблему, якщо вони виходять не з країн Заходу, а з самої України.

Як свідчить досвід радянського і пострадянського періодів історії України, численні спроби реформування державно-правових структур постійно здійснювались методом "проб і помилок", коли про невдачі при реалізації волюнтаристських задумів скоро забували і елементарний здоровий глузд на деякий час брав гору. Про це не можна забувати при реформуванні прокуратури України. До основних проблем у цьому плані належать, по-перше, місце прокуратури в системі органів державної влади і, по-друге, її функції з урахуванням цілей і завдань, які стоять перед прокуратурою.

"Палітра" поглядів вчених-юристів і практичних працівників щодо місця прокуратури в системі поділу влади вражає своєю строкатістю, що викликає труднощі в їх класифікації. Чимало авторів, прагнучи підкреслити самостійність і винятковість своєї позиції, використовують різні вирази для визначення однакових по суті понять. І все ж спробуємо виділити основні за змістом точки зору на цю проблему, які в основному висловлені науковцями України і Російської Федерації.

Певного поширення набула думка про те, що прокуратура, з одного боку, не є самостійною гілкою державної влади, а з іншого — не входить до складу ні законодавчої, ні виконавчої, ні судової влади.

Так, О. Михайленко та В. Ковальський вважають, що особливості прокуратури як унікальної державної інституції не дають підстав для її включення до якоїсь із гілок влади. При цьому, на їхню думку, особливий характер діяльності прокуратури проявляється у тому, що вона здійснює як правоохоронний, так і праворегулю-

10

11

ючий вплив [7]. В. Poxлін підкреслював, що "органи прокуратури не є гілками державної влади ... і не повинні входити до жодної з її гілок" [8, 65]. Ю. Скуратов стверджував, що в сучасних умовах "знято тезу про прокурорську владу як особливу" [9, 11]. Аналогічні або близькі точки зору висловили М. Шалумов [10, 235], В. Бессарабов [11,38], С. Лисенков та І. Боршуляк [12, 41], Н. Костенко [13, 90], О. Шандула [14, 155] та інші.

Інша група авторів визнає державно-владний, правовий характер діяльності прокуратури і, визначаючи її правовий статус, вдається до слів "самостійний" або "незалежний". Так, М. Потебенько [15, 81], Г. Ворсінов [16, 9], В. Корж [17, 94], автори підручника "Конституційне право України" [18, 596] розглядають прокуратуру як самостійний, спеціальний державний або правовий інститут, В. Глаговсь-кий та М. Руденко — як "незалежне (автономне) державне утворення в механізмі державної влади" [19, 43], Ю. Полянський — як "самостійну систему державних органів" [20, 92], О. Кривобок [21, 8], М. Курило [22, 6] — як самостійний вид державної діяльності. Аналогічну позицію займають такі видатні вітчизняні науковці, як Ю. Шемшученко [23, 8] і В. Тацій [23, 11]. Всі ці та деякі інші автори, визнаючи самостійне значення прокурорської системи, все ж утримуються від оцінки можливості віднесення прокуратури до окремої гілки державної влади.

Деякі автори: (Н. Ведерников [24, 9], Ю. Шульженко [25, ЗО], О. Червякова [26, 11]) розглядають прокуратуру як самостійний орган влади, що з концептуальної точки зору навряд чи є вірним, якщо враховувати, що прокуратура України являє собою не орган, а систему, що складається з великої кількості органів різного рівня.

На думку О. Бандурки, сутність прокуратури та ЇЇ відмінність від інших органів держави полягає в тому, що вона "по-перше..., не має законодавчих, адміністративних чи судових функцій; по-друге, не втручається безпосередньо у господарську діяльність органів, за додержанням законності якими здійснюється нагляд і, по-третє, не піддає діяльність та акти відповідних органів державного управління оцінці з точки зору їх практичної доцільності, а лише здійснює нагляд за тим, щоб у нормативних актах і діяльності державних структур додержувався і правильно застосовувався закон" [27, 41]. Не заперечуючи по суті проти цих тверджень, потрібно відзначити,

що вони не прояснюють сутності прокуратури та її місце у владній системі, і сконцентро вані не на тому, що прокуратура може і повинна, а на тому, чого вона не може робити.

Наприкінці 80-х — на початку 90-х років група авторів обстоювала визначення правового статусу прокуратури як інструменту органу законодавчої влади. (М. Потебенько [23, 5], В. Клочков [28, 6], В. Долежан [29, 19]). Деякі дослідники продовжують обстоювати тезу щодо приналежності прокуратури до законодавчої влади і в нових історичних умовах, після прийняття нових конституцій в державах, які виникли на місці Союзу РСР, (М. Йоффе [ЗО, 27], В. Щур [31,35]).

Були і є прихильники інтеграції прокуратури до системи виконавчої влади. В одніаі з редакційних статей "Юридичного вісника України" стверджувалось, що "...виконавча влада в особі заступника Генерального прокурора М. Обіхода..." і далі за текстом [34]. Інтегрування прокуратури до складу виконавчої гілки влади обґрунтовують зазвичай потребою підвищити роль Міністерства юстиції у реалізації правової політики держави. Проте, як слушно відзначив П. Шумський, "включення прокуратури до складу Міністерства юстиції чи до іншої ст-руктури виконавчої влади істотно змінило б рівень і зміст ЇЇ нагл ядової функції за дотриманням законів, перетворило б її на відомчий чи міжвідомчий контроль" [35, 19].

Завжди мала прих ильників ідея включення прокуратури до складу судової влади. Так, О. Сокольский висловив думку про те, що в результаті правової р еформи прокуратура "повернеться в те лоно, з якого вона вийшла, тобто в суд" [36, ЗО]. А. Мудров виступив з ідеєю "знайти їй (прокуратурі) місце, а не залишати в безвладному просторі", що саме по собі є спірним, оскільки немає підстав говорити про якусь "безвладність" прокуратури. При цьому він вважає, що місце прокуратури — в системі органів правосуддя [37, 56].

Деякі науковці намагаються обґрунтувати включення прокуратури одночасно до більше ніж однієї гілки влади. Так, П. Шумський стверджує, що прокуратура являє собою щось середнє між виконавчою і судовою владами [38, 41], а В. Ломовський вважає, що "є бажаним визначити місце прокуратури поряд з законодавчою і представницькою владою" [24, 23], забуваючи, очевидно, про те, що в демократичній державі законотворчість завжди здійснюється пред-

12

13

ставницьким органом. Ще далі пішов Н. Ведерников, на думку якого в діяльності прокуратури поєднуються елементи всіх трьох традиційних гілок влади [24, 9].

Для багатьох наукових публікацій є властивим констатація того, що прокуратура виступає як важливий чинник у системі стримування і противаг у відносинах між різними державними органами [27, 40], [24-31], [39, 8].

Не абсолютизуючи систему стримування і противаг, окремі дослідники відзначають одночасно і роль прокуратури як елементу, що сприяє взаємодії державних органів, які представляють окремі гілки державної влади. Так, на думку К. Скворцова, "прокуратура діє в інтересах всіх влад, взаємодіє з ними, в якомусь розумінні обслуговує їх" [24, 8]. Він же підкреслив, що прокуратура має посідати особливе місце в механізмі такої взаємодії, "сприяти не роз'єднанню і протиставленню влад, а якнайсуворішому додержанню законів всіма владами, верховенству закону" [40, 29]. Висловлено також думку, що прокуратура, взаємодіючи з усіма гілками влади, діє в їх інтересах, являє собою механізм контролю за реалізацією їх повноважень [24, 18].

Проте одночасно створюється враження, що дехто прагне перебільшити роль прокуратури у виконанні цих завдань. На думку В. Корж, прокуратура ні більше, ні менше "закликана забезпечити баланс між усіма гілками влади" [41, 43], а В. Клочкова вважає, що вона "поки що єдиний надійно працюючий елемент системи забезпечення поділу влад, що формується, і взаємодії влад" [24, 5].

Зі свого боку, вважаємо, що найвиразніше роль прокуратури в системі стримування і противаг проявляється у відносинах із виконавчою владою і, певною мірою — з судовою владою, хоча постійні і, треба сказати, небезуспішні спроби представників судової влади уникнути будь-якого зовнішнього контролю роблять цю роль прокуратури в сучасних умовах більш ніж проблематичною. Можливість же контролю з боку прокуратури за рішеннями і діями законодавчої і президентської влад практично дорівнює нулю, хоча існують досить широкі можливості для взаємодії в проведенні державної правової політики. Це ж стосується також органів судової влади і виконавчої влади, до складу якої входить чимало правоохоронних і контролюючих структур.

Питання про місце прокуратури в системі державних органів за порівняно короткий період існування незалежної України в законодавчих актах і законопроектах вирішувалось суперечливо і непослідовно.

Декларація про державний суверенітет України, прийнята Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 p., закріпила при-значуваність Генерального прокурора УРСР парламентом, його підзвітність і підконтрольність парламенту. Такий підхід було проявлено і в ч. 2 ст. 2 Закону України "Про прокуратуру" від 5 листопада 1991 р. При цьому питання про належність прокуратури до якоїсь гілки державної влади взагалі не вирішувалось.

У постанові Верховної Ради Української РСР від 19 червня 1991 р. "Про концепцію нової Конституції України" планувалось інтегрувати прокуратуру як автономну державну структуру до складу судової влади, а в Конституційному договорі між Верховною Радою України і Президентом України "Про основні засади функціонування державної влади і місцевого самоврядування" від 8 червня 1995 р. судам і прокуратурі України були присвячені окремі розділи.

Розглядаючи зазначені проблеми, необхідно, на нашу думку, проаналізувати способи їх вирішення у конституційних і законодавчих актах держав, які виникли на місці Союзу РСР, входили до складу т. зв. соціалістичної співдружності та інших держав світу.

У Російській Федерації, як і в Україні, погляди на місце і роль прокуратури в державному механізмі не були сталими, що знаходило відображення в документах концептуального характеру. Концепція судово-правової реформи, схвалена Верховною Радою РРФСР 25 жовтня 1991 р. [42], виходила з необхідності різкого обмеження функцій прокуратури. Проте Закон "Про прокуратуру Російської Федерації" від 17 січня 1992 р. [43] в цілому зберіг її багатофункціональну спрямованість і повноваження, а нова редакція цього Закону від 18 жовтня 1995 р. ще підсилила роль прокуратури як одного з найважливіших гарантів законності в суспільстві.

Статтю Конституції РФ, яка стосується прокуратури (129) включено до глави VII "Судова влада". "У зв'язку з таким конституційним закріпленням місця прокуратури у системі державних

14

15

органів, — відзначив А. Смірнов, — надзвичайно важко визначити її роль, тим більше, що Конституція закріпила лише структуру і організаційну побудову органів прокуратури. Що стосується функцій і повноважень, то вони визначені федеральним законом. Про цілі і завдання органів прокуратури нічого не говориться" [44, 13].

Норми, які стосуються прокуратури, включено до розділів конституцій, присвячених судовій владі в Азербайджані1 (Конституція 1995 p., глава VII "Судова влада"), у Вірменії (Конституція 1995 p., глава VI "Судова влада"), Грузії (Конституція 1995 p., глава V "Судова влада"), Казахстані (Конституція 1995 p., розділ "Суди і правосуддя"), Литві (Конституція 1992 p., глава IX "Суд"), Молдавії (Конституція 1994 p., глава IX "Судова влада"). У Латвії приналежність прокуратури до судової влади випливає із ч. 1 ст. 12 Закону про прокуратуру від 19 травня 1994 р.

Конституції Туркменістану (1992 p.), Узбекистану (1992 р.) та Таджикистану (1994 р.) виділили глави про прокуратуру окремо від інших гілок державної влади, в тому числі від судової. Розділ VI Конституції Білорусії 1994 р. присвячено правовому статусу прокуратури та Комітету державного контролю. Розділ про прокуратуру Конституції Киргизії 1993 р. міститься у главі у "Виконавча влада". До складу виконавчої влади інтегрована і прокуратура Естонії, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону про прокуратуру від 22 квітня 1998 р. вона "є урядовою установою, перебуваючи у сфері управління міністра юстиції".

Неоднаково визначено місце прокуратури в системі поділу влади у колишніх соціалістичних країнах Східної Європи. Так, Конституція Угорщини в редакції 1989 р. не включила прокуратуру до числа традиційних гілок влади, про що свідчить її організаційна єдність і наявність спеціальної глави IX в Основному Законі. В Македонії структура державної влади відповідно до Конституції 1991 р. складається з Парламенту, президента, уряду, судової системи і державної прокуратури, причому кожній з цих інституцій виділено окрему главу. За таким само принципом виділено правовий статус прокуратури в Конституції Словаччини 1992 р.

1 Положення конституцій і законів про прокуратуру зарубіжних країн запозичені автором з різних інформаційних джерел з урахуванням істотних змін у правовому регулюванні діяльності прокуратури після ліквідації Союзу РСР.

У той же час Конституцією Болгарії 1991 р. передбачено, що прокуратура є складовою частиною судової влади, а структура прокуратури відповідає структурі судів. Такий само підхід властивий Конституції Хорватії 1990 р. Конституційний закон Республіки Польща про відносини між законодавчою владами та про місцеве самоврядування 1992 р. відніс прокуратуру до виконавчої влади, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 64 цього закону "прокуратура підпорядковується Міністру юстиції, який здійснює функції Генерального прокурора". Аналогічні положення передбачені ч. 1 ст. 131 Конституції Румунії 1991 р. і ст. 13 Закону про прокуратуру Чехії 1993 р.

Різноманітним і своєрідним є становище прокуратури у владній системі інших країн світу. Спробу класифікації її за цією ознакою зробили В. Додонов і В. Крутських. "На сьогоднішній час, — вказують вони, — виходячи з місця прокуратури у системі державних органів, можна виділити чотири групи країн:

1) країни, де прокуратура входить до Міністерства юстиції, хоча при цьому може відноситись до органів правосуддя і діяти при судах, а прокурори можуть належати до суддівського корпусу (магістратури); 2) країни, де прокуратура повністю включена до складу судової системи і перебуває при судах або користується у межах судової влади адміністративною автономією; 3) країни, де прокуратура виділена в самостійну систему і підзвітна парламенту або главі держави; 4) країни, де прокуратури або її прямого аналогу взагалі немає [45, 5-6].

Найтиповішим прикладом інтегрування прокуратури до складу виконавчої влади в особі Міністра юстиції є США, де Міністр юстиції є одночасно Генеральним прокурором (Генеральним атор-неєм). До цієї групи країн належать також Франція, Бельгія, Нідерланди, Данія та інші. У ФРН "Генеральний прокурор і федеральні прокурори у службових відносинах підпорядковані федеральному міністру юстиції" [46, 104]. Таким чином, "в системі поділу влад органи прокуратури є частиною виконавчої влади, а не судової" [47, 50-51].

До другої групи належать прокуратури Албанії (ч. 2 ст. 148 Конституції 1998 p.), Іспанії (ст. 124 Конституції 1978 p.), Італії (ст. 104 Конституції 1947 р.) тощо.

Третю групу становлять країни, які після демонтажу світової

17

16

соціалістичної системи зберегли основи соціалістичного ладу. Закріплення за прокуратурою особливого місця в системі інститутів держави стосується В'єтнаму (ст. 137 Конституції 1992 р.), КНДР (ст. 141 Конституції 1972 р.), КНР (ст. 129 Конституції 1982 p.), Куби (ст. 131 Конституції 1976 p.). Незалежним від інших органів державної влади є прокурорські системи Бразилії (ст. 127 Конституції 1998 р.) та Португалії (ст. 221 Конституції 1976 p.).

Нарешті, у Великобританії, Ірландії та деяких країнах Британської співдружності націй взагалі відсутня прокуратура як особливий державний інститут, а функцію підтримання обвинувачення в суді виконують або адвокати, або (по особливо важливих кримінальних справах) — посадові особи відомства Дирекції публічних розслідувань [48, 23].

Попри всю неповноту проведеного дослідження можна зробити два важливі висновки. По-перше, навіть будучи віднесеною до якоїсь традиційної гілки державної влади, прокуратура в будь-якому суспільстві зберігає своє неповторне обличчя і наділена такими функціями, які є невластивими для інших державних структур. Це стосується як монофункціональних прокуратур, на яких покладено лише кримінальне переслідування, так і багатофункціональних. По-друге, незалежно до ступеня інтеграції прокуратури до інших державних структур, вона завжди зберігає певний рівень організаційної відокремленості і автономії при реалізації своїх функцій.

Поєднання функцій нагляду за додержанням законів, елементів конституційного нагляду та участі у вдосконаленні законодавства, — підкреслювали Ю. Грошевий та В. Тацій, — надає діяльності прокуратури особливого, самостійного характеру державної влади (підкреслено мною — М. К.), що діє на основі властивих цьому органу принципів та повноважень [49, 4].

За даними російських дослідників В. Андреева і В. Бессарабова, які провели соціологічне опитування серед 719 працівників прокуратури в різних регіонах Росії, не підтримали ідею входження прокуратури до складу судової влади 64,8%, до речі, менше, ніж суддів, з числа яких, будучи опитаними, висловились проти цієї ідеї 65,9% [50, 6]. Опитування працівників прокуратури, здійснене автором, дало такі результати: за входження до системи законодавчої влади висловилось 4%, за інтеграцію до виконавчої влади в особі Міністер-

ства юстиції — 6%, решта — за самостійний статус прокуратури в системі органів державної влади.

Думається, що цю проблему доцільно вирішувати одночасно у двох аспектах: а) за функціональним призначенням Ті органів та ступенем організаційної відокремленості в структурі державного апарату; б) залежно від Ті цілей і завдань, які вирішує прокуратура і які повністю чи значною мірою збігаються з завданнями деяких інших державних структур.

Якщо погодитись з тим, що прокуратура не належить до жодної з гілок державної влади, то, природно, постає питання, чи не слід розглядати її у функціональному плані як самостійну гілку? Що цьому заважає? Можливо, невеликий кількісний склад осіб, які проходять державну службу в органах прокуратури. Але це не впливає ні на характер її діяльності, ні на вагомість питань, які нею вирішуються. Нетрадиційність самого підходу до вирішення проблеми? Так, але хіба мало теоретичних постулатів було переглянуто протягом останнього десятиріччя? Та обставина, що прокуратура не визнається самостійною гілкою державної влади в західних демократіях? Даруйте, але хіба на має права наша юридична наука мати свою, власну точку зору на цю проблему! Найважливішим є те, що навіть за умови повної реорганізації прокурорської системи України відповідно до конституційної моделі рівень її неповторності не лише не зменшиться, але й набуде нових рис.

Як відомо, ст. 121 Конституції України містить вичерпний перелік функцій прокуратури, що є властивим також конституціям Білорусії, Молдавії, Литви, Латвії, Азербайджану, Вірменії, Казахстану, Киргизстану, Туркменістану. Натомість конституції Росії, Грузії, Таджикистану, Узбекистану та Естонії не визначають напрямків діяльності прокуратури, обмежуючись посиланнями на відповідні органічні, конституційні або просто закони, якими вирішуються конкретні питання її організації і діяльності.

Негативною стороною жорстокого переліку в Конституції України всіх функцій прокуратури є складність включення до неї нових функцій у разі істотної зімни соціально-економічної і політичної ситуації в країні. Позитивною ж рисою є те, що це дозволяє бачити перспективи функціонування і розвитку прокурорської системи, вирішувати організаційно-методичні питання забезпечення

18

19

належної ефективності діяльності органів прокуратури. Проте не лише це. Привертає до себе увагу те, що в окремих розділах Основного Закону визначені призначення, функції і повноваження таких гілок державної влади, як законодавча (статті 75, 85, 92, 98, 101), президентська (статті 102, 106), виконавча (статті 116-119) та судова (статті 124, 150). / та обставина, що функції прокуратури також передбачені безпосередньо в Конституції, є додатковим підтвердженням того, що вона може розглядатись як самостійна гілка державної влади. Адже не став законодавець деталізувати безпосередньо в Основному Законі функції і повноваження таких авторитетних державних структур, як міліція, Служба безпеки або податкова адміністрація, оскільки вони функціонально і адміністративне належать до виконавчої влади.

Відповідно до ст. 121 Конституції на органи прокуратури покладаються:

1) підтримання державного обвинувачення в суді;

2) представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом;

3) нагляд за додержанням законів органами, які проводять опе-ративно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;

4) нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

Особливістю всіх цих функцій є те, що, будучи закріпленими за органами прокуратури, вони не властиві всім іншим органам державної влади. Принциповий характер при цьому мають зміст і специфіка повноважень прокурора, зокрема, при здійсненні нагляду за додержанням і застосуванням законів, особливий характер правовідносин, які виникають між прокуратурою та іншими учасниками прокурорсько-наглядового процесу.

Не можна, на наш погляд, обґрунтовувати неможливість виділення прокуратури в системі державного апарату як окремої гілки влади і вищенаведені посилання на те, що "прокуратура діє в інтересах всіх влад", "обслуговує їх" чи "є елементом системи стримування і противаг у відносинах між різними гілками влади". Ці ознаки якраз і підтверджують відповідний рівень її автономії у владній

системі. У ст. 121 Конституції України не випадково підкреслено, що прокуратура України складає єдину систему. Якби її не існувало, а органи і посадові особи прокуратури були в організаційному плані "прив'язані" до інших державних структур (судів або органів виконавчої влади), то не було б підстав ні в теоретичному, ні в практичному плані стверджувати, що прокуратура являє собою самостійну гілку влади.

І, нарешті, певне підтвердження цього постулату знаходимо у структурі Конституції України. В. Лакизюк та О. Михайленко [51, 38], М. Якимчук [52, 20] звернули увагу на те, що місце прокуратури в Конституції визначено між виконавчою та судовою гілками влади, проте не пішли далі констатації цього факту. Але це можна розуміти і як натяк на те, що в діяльності прокуратури поєднуються риси зазначених владних систем, і як підтвердження того, що вона є самостійною гілкою державної влади. Вважаємо вірним саме другий варіант.

Як відзначив М. Мельников, "... є всі підстави стверджувати, що через відповідні форми державної діяльності відбувається здійснення певного виду державної діяльності... Незбіг кількості форм державної діяльності і видів влади можна подолати за рахунок визнання прокурорської діяльності відповідною, четвертою гілкою державної влади" [53, 19].

Така інституціоналізація прокурорської системи саме і служить додатковим підтвердженням того, що вона в сучасних умовах, виходячи з характеру її функцій і повноважень, єдності і централізації цієї системи може розглядатись як самостійна гілка державної влади.

Розглянемо тепер можливість визначити місце прокуратури у владній системі, виходячи у її цілей і завдань.

Відповідно до ст. 4 чинного Закону України "Про прокуратуру" діяльність органів прокуратури спрямована на всемірне утвердження верховенства закону, зміцнення правопорядку і має своїм завданням захист від неправомірних посягань:

1) закріплених Конституцією України незалежності республіки, суспільного та державного ладу, політичної та економічної систем, прав національних груп і територіальних утворень;

2) гарантованих Конституцією, іншими законами України та

21

20

міжнародними правовими актами соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод людини і громадянина;

3) основ демократичного устрою державної влади, правового статусу місцевих рад, органів самоорганізації населення.

Виходячи з загальнофілософського розуміння мети як ідеального наперед визначеного результату людської діяльності [54, 756], а завдання як необхідності здійснити в майбутньому визначену діяльність [54, 196], слід визнати, що метою діяльності прокуратури є утвердження верховенства закону і зміцнення правопорядку, а решта положень цієї статті можна розглядати як завдання діяльності прокуратури (підкреслимо: всієї діяльності, а не лише прокурорського нагляду, як помилково зазначено у її заголовку). Не заглиблюючись у цю проблему, торкнемося лише тих її аспектів, що стосуються місця прокуратури в системі державних органів, які мають тотожні або близькі за спрямованістю цілі і завдання.

В міру того, як набувала "права громадянства" ідея поділу влади, дедалі частіше почали висловлюватись думки про існування самостійної т. з. контрольно-наглядової гілки влади. Як відзначив академік Ю. Грошевий, "...у будь-якій державі є універсальна контрольна (наглядова) функція, яка випливає з суті публічності державної влади. Ця функція реалізується особливою гілкою влади — контрольною (наглядовою), яка на конституційному рівні має за мету охорону Конституції та забезпечує, з одного боку, відповідність законодавчих та інших нормативних актів Конституції України та конституційним законам, а з другого — верховенство права у всій юридичній практиці та правозастосувальніи діяльності органів виконавчої влади, в тому числі і дотримання прав громадян, гарантованих Конституцією і конституційними законами України" [55, 5]. Особливістю цієї "четвертої" влади він вважає те, що, "використовуючи певні важелі, держава забезпечує додержання законності, верховенство Конституції у всій нормотворчій та правозастосувальніи діяльності і верховенство права в цілому" [56, ЗО]. Ідею існування контрольної (наглядової) гілки державної влади підтримали також такі видатні науковці, як Ю. Шемшученко [3, 16] і В. Тацій [4, 21].

Деякі інші автори негативно поставились до цих пропозицій або зайняли стосовно них вичікувальну позицію. Так, О. Михай-ленко та В. Ковальський стверджують, що "включення прокура-

тури в іншу гілку влади або в запропоновану контрольно-наглядову владу означатиме послаблення цього органу як унікальної державної інституції" [7]. В. Лакизюк та О. Михайленко заперечують можливість інтегрування прокуратури до контрольно-наглядової влади з огляду на те, що на неї не можуть покладатись контрольні функції [51, 38-39].

Немає повної ясності і стосовно того, які органи держави, крім органів прокуратури, доцільно віднести до контрольно-наглядової гілки влади. Ю. Грошевий вважає, що складовими частинами цієї влади могли б бути Конституційний Суд України, Уповноважений Верховної Ради з прав людини і, можливо, Контрольна палата, яка була створена після прийняття чинної Конституції України під назвою Рахункова палата. Цю пропозицію підтримав В. Дьомін, на той час (1996 р.) заступник Голови Верховної Ради України [57, 24]. В той же час В. Тацій вважає, що контрольно-наглядова гілка влади має складатись з Конституційного Суду, органів прокуратури, а також "передбачуваного системою органів уповноважених з прав людини та іншими правоохоронними органами" [4, 21].

На нашу думку, основним чинником, що обумовлює таке об'єднання, є спільність мети і завдань усіх цих органів. Такою метою повинно бути забезпечення верховенства Конституції України в нормотворчій і правозастосувальніи діяльності, а завданням — практична діяльність, спрямована на досягнення цієї мети.

Підставою для такого висновку може бути порівняння завдань прокуратури, про які уже згадувалось вище, та Конституційного Суду і Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Будучи єдиним органом конституційної юрисдикції, Конституційний Суд зобов'язаний гарантувати верховенство Конституції України як Основного Закону держави на всій території України (статті 1 і 2 Закону України "Про Конституційний Суд України" [58]). Завданням Уповноваженого Верховної Ради з прав людини є захист прав кожного на території України на постійній основі (ст. 1 Закону України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" [59]).

Ці завдання виконуються в рамках реалізації такої форми державної діяльності, як контроль. Державний контроль — це "специфічна форма діяльності державних органів, метою якого є забез-

23

22

печення законності у різних сферах суспільних відносин" [60, 173]. Прокурорський нагляд при цьому виступає як різновид соціального і державного контролю із здійсненням його специфічними методами і з використанням лише йому властивих повноважень.

І Конституційний Суд, і Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, і прокуратура здійснюють не просто державний, а саме конституційний контроль, спрямований на збереження і зміцнення фундаментальних цінностей, закріплених в Основному Законі держави.

Для Конституційного Суду України завдання захисту конституційного ладу стало визначальним з самого початку його діяльності. Це ж можна сказати і про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, оскільки права і свободи людини і громадянина є чи не найголовнішим інститутом конституційного права.

Що ж стосується прокуратури, то її роль як одного з гарантів додержання Конституції в умовах тоталітарного режиму була принижена, хоча у ст. 2 союзного Закону про прокуратуру 1979 року серед завдань прокуратури було названо захист закріпленого Конституцією СРСР суспільного ладу, політичної і економічної систем.

На практиці концентрація уваги прокурорів при здійсненні ними нагляду на додержанні саме Конституції різними суб'єктами права почала реально здійснюватись лише після прийняття чинної Конституції України. Неповага до Конституції Радянської України значною мірою обумовлювалась її декларативним і формальним характером. Тому прокурори, як і інші державні органи, практично не застосували Основний Закон у своїй правозастосувальній діяльності, в документах прокурорського реагування були майже відсутні посилання на конституційні норми, хоча в принципі така можливість існувала і тоді. Зараз становище міняється, і прокурори, обґрунтовуючи свої вимоги, дедалі частіше посилаються на ті чи інші статті Конституції або як на норми прямої дії, або перед посиланням на положення поточного законодавства, які конкретизують норми Основного Закону. Це особливо стосується правозахисної діяльності прокуратури. Аналіз, проведений в апараті прокуратури Одеської області, показав, що близько 30% актів прокурорського реагування містять посилання на норми Конституції.

Усе це, на наш погляд, можна розглядати як додаткове підтвер-

дження того, що прокуратура України виступає передусім як система органів, які здійснюють конституційний нагляд. Проте, на відміну від конституційного контролю, здійснюваного КС, цей нагляд має місце переважно у сфері не правотворчої, а правозасто-сувальної діяльності, хоча прокуратура досить часто реагує і на видання різними державними органами, аж до Кабінету Міністрів України, неконституційних актів нормативного характеру.

Є певні сумніви щодо зарахування до числа органів, які здійснюють конституційний контроль, Рахункової палати, хоча в Конституції (ст. 99) вона фігурує як орган парламентського контролю. Річ у тім, що, здійснюючи фінансовий контроль у бюджетній сфері, Рахункова палата по суті виступає як ревізійний орган, а її діяльність не пов'язана безпосередньо з захистом основ конституційного ладу України.

Формування контрольно-наглядової влади як самостійної гілки державної влади і включення до неї прокуратури, безумовно, вимагатиме вжиття певних нормотворчих кроків. Як відзначив В. Тацій, "саме соціальне призначення прокуратури як органу контрольно-наглядової влади потребує законодавчого або й конституційного оформлення" [62]. Проте гадаємо, що про якусь альтернативу тут говорити немає підстав. Лише внесення змін до Конституції України дозволило б перенести питання про існування контрольно-наглядової влади з віртуальної в реальну площину. Технічно це могло б бути зроблено шляхом виділення в Основному Законі спеціального розділу під назвою "Захист (або охорона) основ конституційного ладу", в якому були б уміщені норми, які стосуються діяльності Конституційного Суду України, прокуратури України і Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Як відомо, законодавець у Законі від 12.07.2001 р. відмовився від прикметника "вищий" стосовно прокурорського нагляду. Це питання впродовж кількох десятиріч було предметом гострих суперечок науковців. Об'єктивно прокурорський нагляд у його нинішньому вигляді дійсно є вищим, оскільки він здійснюється за додержанням Конституції України і законів України — нормативних актів найвищої юридичної сили, поширюється на всі інші контрольно-наглядові органи, діє у межах всіх правових сфер [62, 8-9].

24

25

І цієї об'єктивної реальності не може змінити вилучення з тексту Закону про прокуратуру слова "вищий".

Таким чином, зараз прокуратура України об'єктивно є самостійною гілкою державної влади, а за умови включення її до пропонованої системи контрольно-наглядової влади вона стане автономним елементом цієї системи.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ ДО СЕМІНАРУ

1. Визначте поняття і розкрийте сутність принципу поділу влади.

2. Назвіть види гілок влади, які зараз об'єктивно існують в Україні.

3. Охарактеризуйте основні погляди, які існують в юридичній літературі, щодо місця прокуратури у системі поділу влади.

4. Сформулюйте власну позицію у цьому питанні.

5. Яке місце посідає прокуратура в системі поділу влади в країнах, що виникли на місці Союзу РСР?

6. Яке місце посідає прокуратура в системі поділу влади в інших країнах світу?

7. Висловіть своє ставлення до ідеї сформування контрольно-наглядової влади і включення до її складу прокуратури.

ЛІТЕРАТУРА

1. Локк Д. О государственном правлении. — Кн. 2. — О гражданском правлении. Избр. филос. произв-я. — Т. 2. — М.: Соцэкгиз, 1960. — 734 с.

2. Монтескье Ш. О духе законов. Избр. произв-я. — М: Политиздат, 1955. — 800 с.

3. Шемшученко Ю. С. Теоретичні засади прокурорського нагляду на сучасному етапі// Проблеми розвитку прокуратури України в умовах становлення демократичної правової держави. — К.: Генеральна прокуратура України. — Мат-ли наук, практ. конф., 1996. — С. 15-19.

4. Тацій В. Я. Роль і місце прокуратури в системі правоохоронних органів України. // Там же. — С. 20-22.

5. Сухонос В. Місце прокуратури в системі органів державної влади України, її розвиток та правове забезпечення гарантій діяльності// Право України. — 2000. — №6. — С. 10-13.

6. Євтушенко С. В. Принцип поділу влад і суб'єкти колишнього СРСР: деякі аспекти сучасного стану проблеми // Правова система України: теорія і практика. — К.: Мат-ли наук, конф., 1996. — С. 85-87.

7. Михайленко О., Ковальський В. Прокуратура суверенної України: час становлення спливає // Юрид. вісник України. — 2000. — №48.

8. Рохлин В. И. К вопросу о месте и роли прокуратуры в системе государственных органов// Проблемы совершенствования прокурорского надзора (к 275- летию Российской прокуратуры). — Научи, сборник НИИ Ген. прок-ры Рос. Федерации. — М.: 1997. - С 63-69.

9. Скуратов Ю. И. О концепции реформирования прокуратуры Российской Федерации на переходный период// Научи, инф. по вопр. борьбы с прест-ю. — №146. — М., 1994. — С. 3-15.

10. Шалумов М. О. Прокуратура в государственном механизме России // Проблемы совершенствования прокурорского надзора (к 275 летию Российской прокуратуры). — С. 228-236.

11. Бессарабов В. Г. Прокуратура в системе контроля Российской Федерации: / Автореф. дис... докт. юрид. наук. — М.: НИИ при Ген. прок-ре Рос. Федерации, 2000. — 46с.

12. Лисенков С. Л., Боршуляк І. І. Місце прокуратури в системі поділу державної влади в його вплив на забезпечення прав людини і громадянина в Україні// Актуальні проблеми захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні: Тези доповідей всеукр. наук.-практ. конф. — К.: Інститут адвокатури при Київському нац. ун-ті ім. Т. Шевченка. — 2000. — С. 37-42.

13. Костенко Н. П. Прокуратура в системе разделения властей Российской Федерации // Актуальные проблемы деятельности прокуратуры. Сб. научи, трудов НИИ Ген. прокуратуры Рос. Федерации. — М.: 1994, С. 101-109.

14. Організація судових та правоохоронних органів. Навч. посібник. Грошевий Ю. І., Марочкін І. Є. та ін. — Харків: Право, 2000. — 212с.

15. Потебенько М. О. Парламентаризм і прокуратура: деякі аспекти проблеми // Парламентаризм в Україні: теорія і прак-

27

26

тика: Мат-ли міжн. наук. — практ. конф-ї. — К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 2001, С. 80-82

16. Ворсінов Г. Проблемы развития прокуратуры Украины в условиях становления демократического правового государства // Проблеми розвитку прокуратури в умовах становлення демократичної правової держави. — С. 4-15.

17. Корж В. Актуальні питання подальшого реформування органів прокуратури України // Право України. — 1998. — №5. — С. 37-39.

18. Конституційне право України (за ред. В. Ф. Погорілка): Підручник. — К.: Наук, думка, 1999-73ІС.

19. Глаговський В., Руденко М. Становлення і розвиток української моделі прокурорського нагляду на сучасному етапі (концептуальні проблеми) // Право України. — 1996. — №1. — С. 43-46.

20. Полянский Ю. Проект Конституции Украины о прокурорском надзоре // Юрид. вестник. — 1996. — №1. — с. 91-92.

21. Кривобок В. Діяльність прокурора по забезпеченню відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином: / Автореф. дис... канд. юрид. наук. — Харків: Нац. юрид. академія, 1997.

— 19с.

22. Курило М. П. Нагляд за додержанням прав і законних інтересів засуджених до позбавлення волі: /Автореф. дис... канд. юрид. наук. — Харків. Нац. юрид. академія, 1997. — 18с.

23. Місце прокуратури в системі державної влади. Мат-ли наук.

— практ. конф-ї // Радянське право. — 1991. — №6. — С.-7-16.

24. Становление правового государства в Российской Федерации и функции прокуратуры. Кр. стол // Гос. и право. — 1994. — №5. - С. 3-34.

25. Шульженко Ю. Л. Конституционный статус прокуратуры Российской федерации. Научи, изд-е. — М.: Институт гос. и права АН Росс. Федерации, 1999. — 42с.

26. Червякова Е. Б. Защита конституционных прав граждан средствами прокурорского надзора (проблемы общенадзорной деятельности): / Автореф. дис... канд. юрид. наук. — Харьков: Нац. юрид. академия, 1992. — 26с.

27. Бандурка О. Прокуратура: думки про її реорганізацію // Право України. — 1995. — №8. — С. 40-43.

28. Проблемы правового регулирования организации и деятельности прокуратуры в Содружестве независимых государств. Мат-лы совместного заседания Совета по рассмотр. вопросов теорет. характера и Коорд. бюро проблем законности и прок, надзора // Научн. инф. по вопр-м. борьбы с прест-ю. — М.: 1992. — №136. - 98с.

29. Долежан В. В. Проблемы компетенции прокуратуры. Автореф. дис...докт. юрид. наук. — М.: ВНИИ прокуратуры СССР, 1991.

— 48с.

30. Иоффе М. Чи займе прокуратура належне місце в системі державної влади// Право України. — 1995. — №8. — С. 26-27.

31. Щур В. Про визначення конституційного статусу прокуратури // Проблеми розвитку прокуратури в умовах становлення демократичної правової держави. — С. 34-37.

32. Калмыков Ю. Пять причин "войны законов" // Известия. — 1991. — 5 апр.

33. Федоров Н. Ф. О судебной реформе в России // Гос. и право. — 1991. - №6. - С. 5-12.

34. Мовчать лише статуї// Юридичний вісник України. — 1999.

— 23 вер.

35. ІПумський П. В. Прокуратура в системі державних органів України. — Хмельницький: Інст-т регіон, управління і права, 1996. — 54с.

36. О концепции прокурорского надзора в условиях перестройки. Материалы заседания Совета по рассм. вопросов теорет. характера 24. 03. 89 // Научн. инф. по вопр-м. борьбы с прест-ю. — М.: 1989. — № 114. — 96с.

37. Мудров А. М. Про деякі проблеми прокурорської незалежності // Актуальні проблеми захисту прав і свобод людини в Україні. — С. 52-57.

38. ІПумський П. В. Прокуратура — її місце та роль в державі // Право України. — 1997. — №8. — С. 40-43.

39. Точиловский В. Н. О месте прокуратуры в системе государственной власти // Закон Украины "О прокуратуре": теория и практика его применения. — Харьков: Кратк. тезисы докл-в и

28

29

научи, сообщ-й респ. научн. — практ. конференции, 1992. — С. 7-9.

40. Становление правового государства и функции прокуратуры (Круглый стол) // Законность. — 1994. — №6. — С. 29-31.

41. Корж. В. Реформирование органов прокуратуры Украины: проблемы законодательства и практики// Законность. — 1998. — №11. С. 43-45.

42. Концепция судебно-правовой реформы в Российской Федерации. — М.: 1991. — 68с.

43. Ведомости Съезда народных депутатов Российской Федерации.

— 1992. — №8. — Ст. 366.

44. Смирнов А. Ф. Место и роль прокуратуры в системе государственной власти. Конспект, лекции. М.: ИПК руковод. кадров Ген. прок-ры Росс. Федерации, 1995-20с.

45. Додонов В. Н., Крутских В. Е. Прокуратура в России и за рубежом. — Научн. изд-е. — М.: Норма, 2001. — 182 с.

46. Михайленко О. Прокуратура Федеративної Республіки Німеччини: становлення та повноваження // Право України. — 2000.

— №5. — С. 104-105.

47. Дашков Г., Кигас В. Прокуратура в ФРГ // Законность. — 1995.

— №11. — С. 50-52.

48. Бельсон Я. М. Суд, прокуратура и тюрьмы в современном буржуазном государстве: Уч. пос. — М.: Высш. школа МВД СССР, 1977. — 80с.

49. Грошевий Ю., Тацій В. Прокуратура у федеративній правовій державі // Радянське право. — 1990. — №7. — С. 3-5.

50. Андреев В. Б., Бессарабов В. Г. Прокуратура в политической системе современной России (состояние, проблемы и перспективы). — М.: НИИ при Ген. прокуратуре Рос. Федерации, 1999.

—65с.

51. Лакизюк В., Михайленко П. Прокуратура України: витоки, розвиток, персонали та правове регулювання // Вісник прокуратури. — 2000. — №2. — С. 34-42.

52. Якимчук М. К. Проблеми управління в органах прокуратури України: теорія і практика. — К.: 2001. — 440с.

53. Мельников Н. В. Прокурорская власть // Гос. и право. — 2002.

— №2. — С. 14-20.

54. Філософський словник. — К.: Гол. редакція Укр. рад, енциклопедії, 1986. — 360с.

55. Грошевий Ю. М. Органи конституційного контролю і нагляду (контрольно-наглядова влада)// Актуальн. проблемы гос. и права. Сб. научн. трудов юридич. института Одесск. гос. ун-та им. И. И. Мечникова. — Вып. 3. — Одесса, 1996. — С. 3-9.

56. Грошевой Ю. М. Прокуратура в системе "сдержек и противовесов" в разграничении и взаимодействии властей// Проблеми розвитку прокуратури в умовах становлення демократичної правової держави, С. 29-34.

57. Дьомін В. О. Прокуратура в системі розподілу влади і політики // Там же. — С. 23-29.

58. Відомості Верховної Ради України. — 1996. — №49. — Ст. 272.

59. Відомості Верховної Ради України. — 1998. — №20. — Ст. 99.

60. Бессарабов В. Г. Прокуратура и контрольные органы России. — М.: НИИ при Ген. прокуратуре Рос. Федерации, 1999. — 194с.

61. Тацій В. Що годиться для Лондона, передчасно для Києва// Голос України. — 1999. — 10 квіт.

62. Закон України "Про прокуратуру". Наук. — практ. коментар / Д. М. Бакаев, Ю. М. Грошевий, В. В. Долежан та ін. — Харків: Рита, 1993. — 176с.

<< | >>
Источник: Шумський П.В.. Прокуратура України: навчальний посібник для студентів юрид. вузів та факультетів. — К.: Вен-турі.,1998. — 336 с.. 1998

Еще по теме Розділ 1 РОЛЬ І МІСЦЕ ПРОКУРАТУРИ В СУСПІЛЬСТВІ ЯК СУБ'ЄКТА КОНТРОЛЬНО-НАГЛЯДОВОЇ ВЛАДИ:

  1. §1. Роль і місце прокуратури в державному механізмі
  2. Підготовка позовних матеріалів з урахуванням закріплених за працівниками прокуратури ділянок наглядової діяльності
  3. 17.Припинення діяльності суб'єкта господарювання.
  4. § 3. Припинення діяльності суб'єкта господарювання
  5. ГЛАВА 9Правовий статус громадянинаяк суб'єкта господарювання.Особливості правового статусуінших суб'єктів господарювання
  6. 20 Порядок створення суб'єкта господарювання.
  7. 9. Порядок утворення і припинення діяльності суб'єкта господарювання.
  8. 5. Порядок утворення і припинення діяльності суб'єкта господарювання.
  9. 5. Поняття і властивості суб'єкта міжнародного права
  10. 43.Порядок визнання суб'єкта господарювання банкрутом.
  11. 21. Державна реєстрація суб'єкта господарювання.
  12. 4.2. ВІДНОСИНИ ПРОКУРАТУРИ ТА ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ І МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ
  13. Глава 22. Визнання суб'єкта господарювання банкрутом
- Авторское право - Адвокатура России - Адвокатура Украины - Административное право России и зарубежных стран - Административное право Украины - Административный процесс - Арбитражный процесс - Бюджетная система - Вексельное право - Гражданский процесс - Гражданское право - Гражданское право России - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Лесное право - Международное право (шпаргалки) - Международное публичное право - Международное частное право - Нотариат - Оперативно-розыскная деятельность - Правовая охрана животного мира (контрольные) - Правоведение - Правоохранительные органы - Предпринимательское право - Прокурорский надзор в России - Прокурорский надзор в Украине - Семейное право - Судебная бухгалтерия Украины - Судебная психиатрия - Судебная экспертиза - Теория государства и права - Транспортное право - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право России - Уголовное право Украины - Уголовный процесс - Финансовое право - Хозяйственное право Украины - Экологическое право (курсовые) - Экологическое право (лекции) - Экономические преступления - Юридические лица -