Обсяг повноважень судів апеляційної та касаційної інстанцій

, форми участі в судочинстві представників народу, порядок перегляду судових рішень, що набрали законної сили, буде визначено законодавством про судоустрій і процесуальними кодексами.

У Конституції вперше закріплено основні засади судочинства: законність, рівність всіх учасників судового процесу перед законом і судом, забезпечення доведеності вини, змагальність сторін та свобода у поданні доказів і доведенні перед судом їх переконливості, підтримання державного обвинувачення в суді прокурором, забезпечення обвинуваченому права на захист, гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами, право на апеляційне та касаційне оскарження рішення суду, обов'язковість рішень суду.1

З прийняттям Конституції України у розвитку органів прокуратури розпочався новий етап. Виходячи з ситуації, що склалася в державі, вже визначені пріоритетні напрями діяльності прокурорської системи України.

Участь прокурорів у судах набуває якісно нового характеру. Нині їх конституційним обов'язком є підтримання державного обвинувачення. Публічні виступи прокурорів у судах мають бути не тільки бездоганними з погляду права, а й відповідати вимогам ораторського мистецтва. Уже сьогодні є нагальна потреба підготувати і видати найкращі промови наших державних обвинувачів, мати їх відеозаписи.

Останнім часом ускладнилась участь прокурорів у розгляді справ у судах. Значне зростання злочинності, демократизація судочинства поставили нові вимоги до підтримання державного обвинувачення. Публічне обвинувачення в суді — це найго-стріше реагування прокурора на злочинне порушення закону. За останнє п'ятиріччя прокурорами було підтримано обвинувачення у 285 тисячах кримінальних справ.

Проводячи кримінальну політику держави, спрямовану на посилення боротьби зі злочинністю, корупцією, прокурори прагнули до того, щоб за кожен тяжкий злочин призначалось відповідне покарання, а до хабарників, до тих, хто зловживає владою, застосовувалося б додаткове покарання — позбавлення права займати певні посади.2

'Див. Бойко В. Нова Конституція і судова влада. «Право України». № 1, 1997, с.16-18.

2Див. Ворсінов Г. Т. Становлення прокуратури незалежної України. «Право України», № 1, 1997, с.22-25.

104

Отже, прокуратура як самостійний незалежний державно-правовий інститут усією своєю діяльністю має сприяти реалізації головної ідеї нової Конституції України — захисту прав та інтересів кожної особи нашої держави.

Чинне законодавство покладає на прокурора обов'язок підтримання в суді державного обвинувачення (чи відмовитись від нього, якщо воно не підтверджується даними судового слідства). По-перше, вимагає уточнення сам характер обвинувачення, з підстав і відносно якого і здійснюється кримінальне судочинство. Існуюче тепер формулювання суперечить суті прокурорського нагляду, хоча фактично він здійснюється і в кримінальному судочинстві.

Суть питання полягає не стільки в тому, що прокурор як представник вищого нагляду за законністю, в тому числі і за законністю обвинувачення, не повинен сам займатися цією діяльністю. Раніше вже зазначалось, що прокурор може включитись в процесуальну діяльність з метою отримання детальної інформації про її хід, що забезпечує оптимальні можливості для оцінки її законності. Тому його діяльність є формою активного здійснення нагляду. Головне полягає в тому, що правосуддя в Україні здійснюється тільки судом. Звідси виходить принципове положення про те, що ніхто не може бути визнаний винним у скоєнні злочину, а також бути підданий кримінальному покаранню інакше, як за вироком суду і у відповідності з законом, причому вирок є єдиним актом, що виноситься судом від імені держави. Тільки в ньому знаходить свій вираз ставлення держави до особи, що вчинила злочин. До постанови вироку (точніше до вступу його в законну силу) обвинувачений, підсудний державою ще не обвинувачується і обвинувачуватись не може. Розгляд справи в суді проводиться тільки відносно обвинувачених і по тому обвинуваченню, по якому вони віддані до суду. А це обвинувачення формулюється слідчим (органом дізнання) від його імені і тому носить публічний, а ніяк не державний характер. А тому і в судовому розгляді є публічне, а не державне обвинувачення. Із Закону України «Про прокуратуру» та кримінально-процесуального законодавства, на нашу думку, термін обвинувачення повинен бути виключений і замінений на поняття «публічне обвинувачення», тим самим будуть чітко визначені три рівні обвинувальної діяльності: приватне обвинувачення, публічне і державне (судове). Але навіть така суттєва поправка не здатна принципово виправити схему організації прокурорського нагляду за законністю кримінального судочинства.

Крім того, залишається відкритим питання про те, хто повинен підтримувати публічне обвинувачення. Цю функцію може виконувати прокуратура або інший соціальний орган. Поки ж

105

доводиться задовольнятися діяльністю прокурора в кримінальному судочинстві, побудованій на дачі ним в кінцевому рахунку висновку про законність чи незаконність обвинувачення, по якому обвинувачений був відданий до суду, а також думка щодо можливої міри покарання.

Звичайно, можна погодитись з існуючим порядком щодо першого допиту. Прокурор-обвинувач повинен першим допитати підсудного, потерпшого, свідків, експертів, оскільки вони в суді є з ініціативи прокурора і з метою обгрунтування обвинувачення, на якому буде наполягати прокурор.'

Є й інша, протилежна точка зору.2 Так, М.Н.Маршунов вважає, що водночас прокурор — орган нагляду за законністю — не стає на позицію обвинувачення і, звичайно, не повинен допитувати першим викликаних осіб. Тому в рамках концепції статусу прокурора як органу нагляду за законністю представляється необхідним зберегти існуючий порядок в цілому з урахуванням необхідних уточнень і реформувати його в інших випадках, причому з одним важливим доповненням: прокурору повинно бути надано право задавати питання підсудному, потерпілому та іншим учасникам процесу в будь-який момент допиту, в тому числі і допиту судом, оскільки, виступаючи як орган нагляду, він не повинен бути пов'язаний з вирішенням функцій інших учасників процесу. Стримуючим від зловживань цим правом фактором повинні виступати швидше моральні засади правової діяльності, в даному випадку в суді, вказуючи, зокрема, підкреслено шанобливе ставлення до суду, а не до приписів процесуального закону.

Таким чином, в законодавстві про прокурорський нагляд, і перш за все в процесуальному законодавстві, повинен більш послідовно висвітлюватись статус прокурора. У зв'язку з цим необхідні відповідні корективи закону.

Реорганізований на такій правовій основі прокурорський нагляд буде дійсно наглядом, а не обвинувальною діяльністю, до якої зводиться роль прокурора в суді по кримінальних справах.

Тим самим і інститут прокурорсько-наглядового права, що визначає умови і порядок діяльності прокурорів по нагляду за виконанням законів, при розгляді справ у судах набуває послідовного і закінченого виду.

'Див. Бойков А. Про перспективи судової реформи. М., 1988, с.18. 2 Див. Маршунов М.Н. Прокурорсько-наглядове право. С.-Петербург, 1991, с.92-93.

106

Одним з дискусійних питань в теорії обвинувачення є питання про процесуальне становище прокурора в суді, про те, яку функцію він там виконує: чи є обвинувачем, чи лише наглядає за виконанням судом законодавства, чи виконує ту й другу функції водночас. В умовах демократизації суспільства і реалізації ідей про докорінну судову та прокурорську реформу відповідь на це запитання має велике практичне значення.

У кримінально-процесуальній літературі трапляються різні точки зору з цього питання. Одна група вчених розглядає прокурора в процесі лише як обвинувача, сторону, вважаючи, що підтримання державного обвинувачення в суді е не що інше, як одна з функцій нагляду за законністю.1

На думку вчених, прокурор у стадії судового розгляду кримінальних справ займає подвійне становище: є не лише стороною, а й органом охорони законності. Двоєдиність процесуального становища прокурора вони вбачають у тому, що він реалізує нагляд у двох формах: підтримує обвинувачення і дає висновок, тобто виконує в судовому розгляді дві процесуальні функції: обвинувачення і нагляду за законністю.2 Численна група вчених додержується погляду, що прокурор виступає в суді завжди як представник органу найвищого нагляду за точним виконанням законів, не зв'язаний односторонніми інтересами будь-кого з учасників процесу і покликаний своєчасно вживати заходів до усунення будь-яких порушень закону, ким би вони не допускалися.3 Підтримання державного обвинувачення в суді, на їх думку, лише одна з форм здійснення цього нагляду.

' Див. Строгович М. С. Кримінальне переслідування в радянському кримінальному процесі. М., 1951; Строгович М.С. Курс радянського кримінального процесу. М., 1968; Перлов І.Д. Судове слідство в радянському кримінальному процесі. М., 1951. Рахун-ков Р.Д. Учасники кримінально-процесуальної діяльності. М., 1961; Камінська В. І. Правові гарантії законності в СРСР. М., 1962; Савицький В.М. Державне обвинувачення в суді. М., 1971.

2 Див. Шифман М.Л. Прокурор у кримінальному процесі. М., 1948; Тадевосян B.C. Судовий нагляд прокуратури. Соц.законність. 1948, № 6; Тадевосян B.C. Прокурорський нагляд в СРСР. М., 1956; Полянський Н.Н. Питання теорії радянського кримінального процесу. М., 1956; Галкін Б.А. Функції прокурора в радянському кримінальному процесі. Рад.державне право. 1957, № 12.

107

Суперечливий характер суджень про процесуальне становище прокурора в судовому розгляді має свої причини. Як слушно зазначає М.Тутишкін, «аналізуючи їх, неважко помітити, що більшість авторів правове становище прокурора пов'язують з його процесуальними функціями. І виходить — яка функція, таким і є процесуальне становище. А деякі вчені угледіли в його діяльності одночасно дві функції: обвинувачення і нагляду. Це дозволило зробити висновок про двоєдине процесуальне становище прокурора».1

На мою думку, твердження, що прокурор поряд з функцією підтримання обвинувачення водночас при розгляді справ у суді ще наділений і функцією нагляду за законністю суперечить конституційним принципам про незалежність суду. Як слушно зазначає Є.Смоленцев, це прямо суперечило Конституції СРСР 1924 року, в подальшому не було узгоджено з Конституцією 1936 року, суперечить воно і статтям 153, 164 чинної Конституції України. Що ж до повноважень прокурора при розгляді справи в суді — вважає Є.Смоленцев, — то він ніяким правом нагляду за діяльністю суду не може бути наділений. Таке право суперечить усім принципам правосуддя, обмежує верховенство і незалежність суду.

Право прокурора в судовому процесі має бути рівним до права захисника. Лише за такої умови наш процес буде справді змагальним. Змагальність — це найважливіший принцип перевірки доказів і спосіб відшукання істини в справі, а рівність прав учасників судового розгляду у поданні і дослідженні доказів, заяв, клопотань є правовою основою реалізації цього демократичного принципу.

«Чи можна серйозно говорити про наявність рівноправних сторін у процесі, коли прокурор поряд з функцією підтримання обвинувачення наділений ще і функцією нагляду за законністю при розгляді справи в суді?!»2

^Кримінальний процес. //Під ред.М.А.Чельцова. М., 1969; Басков B.I. Процесуальне становище прокурора в суді. Рад.держава і право. М., 1964, № 12; Ципкін А.А. Судовий розгляд в радянському кримінальному процесі. Саратов, 1962; Колбая Г.Н. Процесуальне становище прокурора в суді. «Соц.законність», 1969, № 10.

' Див. Тутишкін Н.П. Процесуальне становище і функції прокурора в судовому розгляді (Актуальні проблеми радянського кримінального процесу). Свердловськ, 1987, с. 108-109.

2Смоленцев Є.А. Закон СРСР «Про статус суддів в СРСР». Соц. законність, 1989, №11, с.6-7.

108

Підтримуючи точку зору Є. Смолениева, необхідно мати на увазі таке. Кримінальний процес (як і процес дореволюційний) є процесом змагальним. Принципи змагальності і рівноправності сторін проголошені одними з основоположних. Визнаючи ці безспірні положення, чи можна стверджувати, що прокурор не є стороною в процесі? «Для розвитку змагальності діяльності сторін необхідно, щоб сторони існували на суді, тобто треба, щоб були на суді обвинувач і обвинувачений (один чи зі своїм захисником). Нема обвинувача чи підсудного — не можна і порушувати справу перед судом і доводити її до кінця, тобто до постановления вироку»,1 — зазначав В.Случевський.

«Принцип рівноправності, — зазначав далі він, — здається тією істотною підставою, за якою розвивається змагальність сторін. Коли б обвинувачення і захист у тій змагальній боротьбі, яку вони ведуть на судовому слідстві між собою, мали неоднакові засоби нападу і захисту, змагання втратило б своє високе політичне значення і потягло б за собою панування однієї сторони над другою. Суть поняття рівноправності тому полягає в тім, що обвинувачення і захист дістають однакові законні засоби дії і що жодна сторона не користується ніякими такими виключними правами, яких би не мала друга сторона. Лише при суворому додержанні цього принципу може відбутися дійсно змагальний процес і розкрита через посередництво його матеріальна істина.»2

Аналіз чинного законодавства, на жаль, не дає чіткого визначення правового статусу прокурора в судовому розгляді. За ст.264 КПК України, де сказано, що прокурор підтримує перед судом державне обвинувачення, зміст його діяльності визначається так: участь у дослідженні доказів, дача висновків з питань, що виникають під час судового розгляду, подання судові своїх міркувань з приводу застосування кримінального закону і міри покарання щодо підсудного.

Керуючись вимогами закону і своїм внутрішнім переконанням, заснованим на розгляді всіх обставин справи, прокурор може відмовитися від підтримання обвинувачення, пред'явленого підсудному, виклавши судові мотиви відмови. Повноваження прокурора що до здійснення цієї діяльності ідентичні правам підсудного і захисника. Прокурор, як і ці особи, не

'Случевський В.Л. Підручник російського кримінального процесу. Спб, 1913, с.65. 2 Там же, с.68.

109

наділений у судовому розгляді владно-розпорядчими повноваженнями, він не може самостійно усунути виявлені порушення, а робить це через суд. Він «вправі не більш як лише ставити питання про усунення порушення»1. Як бачимо, процесуальної переваги над судом нема. Відсутні всякі заборони і щодо підсудного та його захисника — вони також можуть звернути увагу суду на будь-які порушення, вимагати їх усунення.

Досить переконливими є докази І.Перлова, що спростовують спроби деяких авторів поставити прокурора, який виступає в суді як державний обвинувач, над судом. «Автори забувають, що прокурор, який був у стадії попереднього розслідування керівником розслідування, в стадії судового розгляду є обвинувачем, особою, що підтримує перед судом державне обвинувачення. Підтримання обвинувачення на суді — ось та процесуальна функція, виконання якої визначає процесуальне становище, роль і місце прокурора в судовому процесі».2

Правильний умовивід із змісту норм закону про становище прокурора в суді, на мою думку, робить В.Савицький: «Прокурор у суді — сторона-обвинувач, його завдання — підтримання пред'явленого судом обвинувачення і викриття перед судом винного.

Підтримання обвинувачення або відмова від обвинувачення, коли воно не підтвердилося на судовому слідстві, — ось що становить головний зміст діяльності прокурора в суді, ось що визначає його процесуальне становище як учасника судового розгляду».3

Вважаю, що нині кримінальне судочинство має визначати прокурора в судовому розгляді як сторону-обвинувача. Має рацію С.Розенбліт, що таке становище «аж ніяк не зменшує значення прокурора як представника органу найвищого нагляду за точним виконанням законів. Процесуальне становище прокурора як сторони означає лише те, що в ході судового розгляду він користується однаковою з підсудним і захисником сумою основних процесуальних прав щодо подання і перевірки доказів, порушення перед судом клопотання і участі в дебатах сторін.4

; Савицький В.М. Нариси теорії прокурорського нагляду. М., 1975, с.59.

2 Перлов І.Д. Судове слідство в радянському кримінальному процесі. М., 1955, с. 107.

3 Савицький В.М. Державне обвинувачення в суді. с.32.

* Розенбліт С.Я. Участь прокурора в судовому слідстві (Державний обвинувач в радянському суді. //Под общей ред. В.А.Болдырева М., 1954, с.116.

110

Лише при такому становищі прокурора (обвинувача) можна говорити про справжню змагальність і рівність сторін у судовому процесі, його дійсне правосудця.1

Підтримання державного обвинувачення в суді є найважливішою функцією прокуратури на всіх етапах становлення і розвитку цього інституту не тільки в Україні, але і в інших державах. Передбачена вона і чинним Законом «Про прокуратуру» (п.4 ст.5). Новим моментом є те, що, по-перше, вона поставлена на перше місце серед інших функцій, і, по-друге, підтримання прокурором відповідно до Конституції України (п.5 ст.129) державного обвинувачення в суді є одним з принципів кримінального судочинства в Україні.

1 листопада 1996 року Пленум Верховного Суду України прийняв Постанову «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», в якій, зокрема, є роз'яснення про те, що при відданні особи до суду слід в усіх справах, що надійшли до суду з обвинувальним висновком, визнавати обов'язковою на підставі п.1 ст.253 КПК участь у судовому засіданні прокурора.

Ставлячи під сумнів правомірність даної вказівки вищого органу судової влади, поставимо запитання: чи можливо сьогодні зробити це практично?

За даними нашого дослідження, до недавнього часу затрати робочого часу на підтримання державного обвинувачення в основній ланці прокурорської системи — міських та районних прокуратурах — становили приблизно 25%. При цьому обвинувачення підтримувалось лише по 40% справ, направлених в суд з обвинувальним висновком. Підтримання державного обвинувачення по всіх справах потягне за собою збільшення затрат робочого часу в міських та районних прокуратурах на виконання цієї функції у 2,5 рази і вони становитимуть при цьому близько 65%. У практичному плані це означає, що штати міських і районних прокуратур повинні бути збільшені на дві-три одиниці, і в цілому кількість прокурорських працівників в кожній районній, міській прокуратурі повинна бути не менша від числа суддів відповідного суду. В іншому випадку зриви судових процесів з причини відсутності прокурора стануть об'єктивно неминучими.

'Вернідубов І. В. Ким є сьогодні прокурор у суді. «Радянська Україна», 1990, № 3, с.47-49.

111

Конституція України, установивши принцип верховенства права, який означає точне і неухильне виконання законів та інших нормативно-правових актів як органами державної влади, так і громадянами, поряд з цим установлює в ст.92 такі найважливіші права та діяльність правоохоронних органів, які регламентуються виключно законами України. Згідно з п.14 ч. 1 цієї статті виключно законами України визначаються: судоустрій, судочинство, статус суддів, основи судової експертизи, організація і діяльність прокуратури, органів дізнання, слідства, нотаріату, органів і установ виконання покарань; основи організації і діяльності адвокатури.

Із цього випливає, що судочинство, яке регламентується кримінально-процесуальним правом, а також організація і діяльність прокуратури, яка регламентується Законом України «Про прокуратуру», не може регламентуватися іншими нормативно-правовими актами, зокрема постановами Пленуму Верховного Суду України.

Утим, Пленум Верховного Суду України виносить постанови, в яких під виглядом роз'яснень чинних законів даються такі вказівки, які не випливають з Конституції і Кримінально-процесуального кодексу України, які є, по суті, новими нормами, не передбаченими законом.

Так, Пленум Верховного Суду України в Постанові № 9 від 1 листопада 1996 року «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» зобов'язав суди при відданні особи до суду в усіх справах, що надійшли до суду з обвинувальним висновком, визначати обов'язковою на підставі п.1 ст.253 КПК України участь у судовому засіданні прокурора. Такого висновку Пленум дійшов, як це роз'яснено в постанові, виходячи із ст.129 Конституції, якою до основних засад судочинства віднесено змагальність сторін, забезпечення доведеності вини та підтримання у суді державного обвинувачення, яке згідно зі ст. 121 Конституції покладається на прокуратуру.

Таке роз'яснення Пленуму Верховного Суду України суперечить як ст.ст. 121, 129 Конституції України, так і розділу третьому, главі 23 КПК України (ст.237-256).

Конституція України не передбачає обов'язкової участі прокурора щодо підтримання державного обвинувачення у всіх справах, що надійшли до суду з обвинувальним висновком. Не випливає такий висновок і з п.4 ч.З ст.129 Конституції України про змагальність сторін, тому що цей елемент принципу змагальності не є обов'язковим для нього: принцип змагальності полягає в розділенні основних кримінально-процесу-

112

альних функцій — обвинувачення, захисту і правосуддя, точніше, у відділенні функцій обвинувачення від функцій правосуддя. Той, хто обвинувачує, не може судити. Елемент змагальності сторін не є обов'язковим для цього принципу, тому що державний обвинувач і захисник можуть дійти однакового висновку, не змагаючись у судових дебатах.

Навіть у тих випадках, коли обвинувач відмовиться від обвинувачення, суд згідно з принципом публічності (ст.4, 53, ч.4 ст.264 КПК України) не звільняється від обов'язку дальшого розгляду справи і вирішення її на загальних підставах. Тому, якщо прокурор не бере участі в розгляді справи, суд зобов'язаний вирішити її незалежно від позиції прокурора.

У КПК України немає норми, аналогічної, наприклад, ч.2 ст.228 КПК Російської Федерації про те, що постанова судді чи ухвала розпорядчого засідання суду про необхідність участі у судовому розгляді прокурора обов'язкова для останнього.

Пленум Верховного Суду України у зв'язку з цим не мав права давати роз'яснення про обов'язкову участь прокурора в судовому розгляді кримінальних справ, виходячи з п.1 ст.253 КПК України, тому що визнання такої участі прокурора обов'язковою у справі залежить від самого прокурора. Про це сказано в ч.І ст.232 КПК України: «Прокурор або його заступник, затвердивши обвинувальний висновок, складений слідчим, або склавши новий обвинувальний висновок, направляє справу до суду, якому вона підсудна, і повідомляє суд про те, чи вважає він за потрібне підтримувати державне обвинувачення».

Своє рішення про підтримання державного обвинувачення прокурор приймає відповідно до ст.36 Закону України «Про прокуратуру», згідно з ч. 1 якої «прокурор бере участь у судовому розгляді кримінальних справ залежно від характеру і ступеню суспільної небезпеки діяння». Згідно з наказом Генерального прокурора України від 4 квітня 1996 року № 5 (зі змінами від 24 травня 1996 року № 7) «Про організацію діяльності прокурорів у кримінальному судочинстві» на практиці прокурори беруть участь у справах, як правило, про тяжкі злочини, злочини стосовно неповнолітніх, а також де обвинувачені не визнають вини. Така вказівка Генерального прокурора України цілком забезпечує виконання п.4 ч.І ст.129 Конституції України про виконання такої засади, як змагальність сторін.

Крім того, недостатня ясність у застосуванні п.4 ч.З ст.129 Конституції України та п.1 ч.І ст.253 КПК України не дає підстав для такого роз'яснення, яке зробив Пленум Верховного Суду України про обов'язкову участь прокурора у всіх справах,

113

що надійшли до суду з обвинувальним висновком, про що роз'яснено у п. 1 ч.З самої постанови № 9 Пленуму Верховного Суду України, що безпосередньо застосування норм Конституції можливе у разі, коли зі змісту Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом.

У наведеному випадку без законодавчого врегулювання ст.253 КПК України неможливо дійти висновку про право судді чи суду зобов'язати прокурора брати участь у судовому засіданні у всіх справах, що надійшли до суду з обвинувальним висновком. Тому на підставі викладеного слід скасувати ч.З п. 18 Постанови № 19 Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя».

Якщо Верховна Рада України буде обговорювати питання про доповнення ст.253 КПК України нормою, згідно з якою постанова судді чи ухвала розпорядчого засідання суду про участь прокурора в судовому засіданні обов'язкова для останнього, то обов'язково буде розглянуто питання про збільшення штату прокурорів, які зобов'язані підтримувати державне обвинувачення.

У постановах Пленуму Верховного Суду України трапляються також інші «роз.яснення», які, по суті, підміняють собою закон. Так, у абз.2 п.21 постанови № 5 Пленуму Верховного Суду України від 29 червня 1990 року (із змінами, внесеними постановою Пленуму № 3 від 4 червня 1993 року) «Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ й постановления вироку» дано роз'яснення: «Судам слід мати на увазі, що відповідно до ч.4 ст.327 КПК України виправдувальний вирок постановлюється за відсутністю в діянні підсудного складу злочину, коли підсудний не досяг віку, з якого він може нести кримінальну відповідальність».1

Таке роз'яснення суперечить ч.4 ст.327, ст.ст.282, 73, 9 КПК України, згідно з якими суд або закриває справу (п.5 ст.6 КПК), або повертає її на додаткове розслідування для виконання вимог ст.73 КПК. Але ні в якому разі суд не має права постановити виправдувальний вирок, тому що неповнолітній вчинив суспільне небезпечне діяння і згідно із ст.51 КК України звільняється від кримінальної відповідальності тому, що не досяг віку.

Автор підкреслює необхідність побудови судового процесу тількі на основі принципів змагальності, рівності прав захисту й обвинувачення, презумпції невинності.

Проте на практиці дедалі посилюється невідповідність між все настійнішими вимогами суспільства про надійний захист прав кожного громадянина, про більш чітке визначення поняття «презумпція невинності», про забезпечення додержання принципу змагальності і гарантування об'єктивного і справедливого судового розгляду, з одного боку, і звуженням конкретної участі прокуратури у судовому розгляді кримінальних справ — з другого.

Нерідко таке становище пояснюють обмеженими штатними можливостями і необхідністю вивільнити робочий час прокурорів для більш якісної перевірки у касаційні строки законності й обгрунтованості вироків у справах, в яких державний обвинувач участі не брав. То ж виходить, краще дочекатися винесення неправосудного вироку і потім його опротестувати, вирішити справу касаційним порядком, повернути в суд першої інстанції і розглядати її повторно? Скоріше все ж таки «завдання прокурора, — як справедливо вважає М.Ю.Рагинський, — полягає в тому, щоб відвернути винесення судом незаконного вироку, рішення, ухвали, а не очікувати незаконного акта, щоб потім його опротестовувати».2 А «латання дірок», економія на правосудді на шкоду принципам змагальності, всебічного і повного дослідження обставин справи та виховному впливу судових процесів, на мою думку, є недопустимим.

Мені взагалі здається, що судовий процес без державного обвинувача є неповноцінним: адвокат з'ясовує тільки обставини, необхідні для пом'якшення відповідальності чи виправдання підзахисного, і якщо суд пасивний, то матеріали попереднього слідства, докази вини підсудного залишаються майже недослідженими, оскільки акцентувати увагу суду на викривальних фактах нікому. Тому присутнім у залі судового засідання громадянам, після промови захисника, якщо прокурор не виступає як обвинувач, часто незрозуміле: за що ж засуджують людину взагалі або так суворо. Про який же принцип змагальності може в даному разі йтися?

' Див. Бюлетень законодавства і юридичної практики України, 1995, № 1, с.230.

114

2 Див. Рагинський М.Ю. Нагляд за додержанням законності при розгляді судами кримінальних справ (Прокурорський нагляд в СРСР). М., 1969, с.231.

115

Не зайвим буде нагадати, що законодавство більшості зарубіжних країн визнає участь державного обвинувача (прокурора) в судовому розгляді обов'язковою, а його неявка призводить до перенесення засідання.

Істотного поліпшення потребує і якість підтримання державного обвинувачення. Випускники вузів тільки в загальних рисах уявляють собі цю цікаву і разом з тим складну й відповідальну діяльність. У цьому щоразу переконуєшся при прийнятті їх на роботу. Тому необхідна більш предметна взаємодія працівників прокуратури з вузами у підготовці державних обвинувачів. Інтересам студентів більше відповідали б не епізодичні зустрічі-бесіди з керівними працівниками прокуратури, а участь останніх у семінарах, практичних заняттях, викладанні спеціальних курсів. Проте створюється враження, що органи прокуратури не зацікавлені в такій конкретній взаємодії, тобто в підготовці кадрів. Необхідно послідовно добирати і всіляко підтримувати практичних працівників, здатних проводити заняття зі студентами, що справить реальний вплив на якість підготовки юридичних кадрів. Хоча ефект від такого співробітництва виявиться і не скоро, але, переконаний, він буде досить відчутним. Безперечно, у питанні належної підготовки спеціалістів ми повинні підвищити вимогливість і безпосередньо до вузів.

Спроби ж поставити на перше місце роботу по нагляду за виконанням господарського законодавства не можуть принести очікуваного успіху, адже цілком очевидно, що першорядна роль тут належить економічним перетворенням і заходам. А прокурорські засоби, які, безспірно, справляють позитивний вплив на дію правового механізму відшкодування втрат, все ж таки не можуть помітно вплинути на вирішення кардинальних питань, оскільки за своєю природою є засобами адміністративними, насильницькими.

Одним з

<< | >>
Источник: Шумський П.В.. Прокуратура України: навчальний посібник для студентів юрид. вузів та факультетів. — К.: Вен-турі.,1998. — 336 с.. 1998

Еще по теме Обсяг повноважень судів апеляційної та касаційної інстанцій:

  1. 96. Повноваження суду касаційної інстанції. Рішення, ухвали суду касаційної інстанції.
  2. 93. Повноваження суду апеляційної інстанції. Ухвали та рішення суду апеляційної інстанції.
  3. 1. Система, структура та повноваження господарських судів України.
  4. 41.Касаційна інстанція в адміністративному судочинстві
  5. 17. Апеляційна інстанція в адміністративному судочинстві.
  6. 42.Компетенція адміністративних судів
  7. № 31. Обсяг дієздатності неповнолітніх.
  8. Система господарських судів України
  9. 95. Порушення касаційного провадження, підготовка та розгляд справи судом касаційної інстанції.
  10. § 4. Види тлумачення норм права за обсягом їх змісту
  11. Обсяг підготовки позову, а також коло дій, що вчиняються прокурором,
  12. Приховування фактичного обсягу реалізації продукції з метою зменшення розміру податку на добавлену вартість
  13. № 70. Представництво без повноважень.
  14. № 57. Поняття повноваження.
  15. Повноваження Верховного Суду України
- Авторское право - Адвокатура России - Адвокатура Украины - Административное право России и зарубежных стран - Административное право Украины - Административный процесс - Арбитражный процесс - Бюджетная система - Вексельное право - Гражданский процесс - Гражданское право - Гражданское право России - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Лесное право - Международное право (шпаргалки) - Международное публичное право - Международное частное право - Нотариат - Оперативно-розыскная деятельность - Правовая охрана животного мира (контрольные) - Правоведение - Правоохранительные органы - Предпринимательское право - Прокурорский надзор в России - Прокурорский надзор в Украине - Семейное право - Судебная бухгалтерия Украины - Судебная психиатрия - Судебная экспертиза - Теория государства и права - Транспортное право - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право России - Уголовное право Украины - Уголовный процесс - Финансовое право - Хозяйственное право Украины - Экологическое право (курсовые) - Экологическое право (лекции) - Экономические преступления - Юридические лица -