Характер суспільної небезпеки — це якісна властивість небезпеки злочину.

Він залежить від важливості суспільних відносин, на які зазіхає особа, характеру шкоди, завданої злочином, способу посягання (насильницький, ненасильницький), форми вини та інших ознак.

Ступінь суспільної небезпеки — кількісний вираз небезпеки діяння одного і того ж характеру.

При його визначенні враховується низка об'єктивних та суб'єктивних ознак: розмір завданих злочином збитків, спосіб, місце і час його вчинення, мотив, мета та інші.

Виконання завдань щодо підтримання державного обвинувачення вимагає від прокурора підготовки до участі в судовому розгляді справ — вивчення матеріалів попереднього слідства і процесуальних актів, що відносяться до стадії віддання до суду, законодавства та відповідної практики, складання плану судового слідства і тез обвинувальної промови.

Закон перераховує обставини, що піддягають доказуванню в кримінальній справі. Виходячи з цього, державний обвинувач

124

повинен визначити коло питань, що підлягають з ясуванню в ході судового слідства, їх вирішення досягається шляхом участі прокурора у допитах підсудного, потерпілого, свідків, експертів та інших осіб, в огляді речових доказів, місця події, інших процесуальних діях, спрямованих на з'ясування всіх обставин справи.

Переконаність прокурора у винності підсудного зобов'язує його підтримувати державне обвинувачення. В обвинувальній промові він розкриває соціальну небезпеку злочину, викладає обставини справи, аналізує докази, оцінює обставини, що впливають на міру відповідальності підсудного, дає оцінку причинам злочину та умовам, що їм сприяють, вносить пропозиції про винесення судом окремої ухвали, подає свої міркування щодо міри покарання, вирішення цивільного позову та інших питань, які мають значення при постановленні вироку. У своїй промові прокурор обґрунтовує кваліфікацію вчиненого підсудним діяння, тобто доводить відповідність діяння конкретному складу злочину.

У тих випадках, коли кваліфікація злочину уявляється спірною або мають місце склади, близькі за юридичними ознаками і конкретним змістом, прокурор зобов'язаний проаналізувати той склад злочину, постановку у вину якого він вважає правильним. На обгрунтування своєї позиції він посилається на досліджені у суді докази, норми матеріального та процесуального законодавства, а також керівні роз'яснення Пленуму Верховного Суду.

Зобов'язуючи прокурора в судовому процесі всебічно і повно досліджувати обставини справи та об'єктивно оцінювати зібрані докази, закон закріплює його повну процесуальну самостійність. Це означає, що державний обвинувач формує свою позицію з усіх питань, що розглядаються, самостійно, за своїм внутрішнім переконанням.

Прокурор зобов'язаний відмовитись від підтримання державного обвинувачення і запропонувати виправдати підсудного, якщо при всебічному, повному та об'єктивному дослідженні обставин справи дійде до переконання, що дані судового слідства не підтверджують його вину. Від обвинувачення прокурор повинен відмовитись частково, коли в ході судового розгляду обвинувачення не підтверджується за окремими епізодами або статтями (пунктами, частинами). У цих випадках він наводить мотиви відмови і підстави виправдання підсудного в частині пред'явленого обвинувачення, а за доведеними епізодами підтримує державне обвинувачення.

125

Відмова від обвинувачення зобов'язує прокурора викласти суть пред'явленого обвинувачення, дати аналіз досліджених у суді доказів, сформулювати мотиви виправдання підсудного і навести конкретні підстави для цього, висловити свої міркування про порядок вирішення цивільного позову.

Згідно з ч.4 ст.264 КПК України відмова прокурора від обвинувачення не звільняє суд від обов'язку подальшого розгляду справи і вирішення її на загальних підставах.

Таке положення закону неоднозначно сприймається вченими та практиками. Дехто з них обґрунтовує його правильність, виходячи головним чином з того, що суд є органом правосуддя, незалежним від позиції учасників процесу ( в т.ч. він не зв'язаний і позицією прокурора). Більше того, суд має право й зобов'язаний перевірити обгрунтованість позиції прокурора і вирішити справу по суті відповідно до вимог закону і свого внутрішнього переконання, виходячи з матеріалів справи. Така законодавча регламентація, на їх думку, підвищує відповідальність прокурора за відмову від обвинувачення і зобов'язує його мотивувати та аргументувати її.1

А от В.М.Савицький вважає, що норму про незв'язаність суду відмовою від обвинувачення не потрібно зберігати в законодавстві. На його думку, необхідно передбачити, що при відмові прокурора від обвинувачення суд повинен винести виправдувальний вирок чи ухвалу про закриття справи.2

О.Б.Зозулинський піддав критиці доводи В.М.Савицького, вважаючи недопустимим аналогію в цьому питанні зі справами так званого приватного обвинувачення через їх істотну відмінність від справ публічного обвинувачення. Перші пору-

' Див. Зеленецький B.C. Процесуальні наслідки відмови прокурора від державного обвинувачення. Проблеми правознавства. Київ, 1977, Вип.35, с. 130-131; Зозулинський О. Відмова прокурора від обвинувачення і її правові наслідки. Рад.держава і право, 1978, № 7, с.138; Михеєнко М.М. У новому кримінально-процесуальному законодавстві використовувати міжнародні стандарти врегулювання процесуально-правових відносин (Удосконалення кримінально-процесуального законодавства). М., 1991, с.9; Шибіко В.П. Деякі положення теоретичної моделі КПК про учасників кримінального процесу можуть бути удосконалені. (Там же, с.37-38).

2 Див. Савицький В.М. Процесуальні наслідки відмови прокурора від обвинувачення. Правознавство, 1972, №11, с.74.

126

шуються не інакше як за скаргою потерпілого, і волевиявлення обвинувача є головним фактором не тільки для початку, а й для закінчення провадження в них. Не випадково законодавець обмежує можливість закриття за примиренням сторін навіть деяких тих справ, які порушуються не інакше, як за скаргою потерпілого. Він не допускає закриття за примиренням потерпілого з обвинуваченим справ про злочини, передбачені ч.І ст.106, статтями 125, 126, 198 КК України, якщо вони були порушені прокурором на підставі, передбаченій законом, за відсутності скарги. Вихідна позиція законодавця тут чітко сформульована в самому законі — врахування особливої громадської значущості справи, турбота про охорону державних, громадських інтересів чи прав громадян (ч.З ст.27 КПК України). Саме цим відрізняються справи публічного обвинувачення від справ приватного обвинувачення, і тому волевиявлення обвинувача (потерпілого) у справах першої категорії перестає бути вирішальним фактором як для початку, так і для закінчення провадження в них.

Особливо О.Б.Зозулинський заперечує проти висновку В.М.Савицького про те, що суд, виносячи обвинувальний вирок після відмови прокурора від обвинувачення, є органом обвинувачення. Він пише: «Ніякої трансформації у функціях суду не відбувається. Суд залишається органом правосуддя, який слухає і вирішує справу. Кожна справа, яка стала предметом судового розгляду, повинна бути розглянута і вирішена судом по суті на підставі закону і згідно з правосвідомістю судді. Саме в цьому полягає принцип публічності в кримінальному процесі, який забезпечує активну роль суду, що не зв'язаний доводами сторін і вирішує справу самостійно».1

Поділяє такий погляд і B.C.Зеленецький. Він також вважає, що винесення судом обвинувального вироку при відмові прокурора від обвинувачення породжує для останнього лише новий обов'язок опротестувати такий вирок у касаційному порядку, якщо він залишається переконаним у необхідності виправдання підсудного.2

Головні причини заперечення проти того, щоб обвинувач мав право «розпорядження справою» (тобто щоб у разі відмови від обвинувачення його голос був вирішальним при визначенні долі

1 Див. Зозулинський О. Вказ. праця, с. 139.

2 Див.Зеленецький B.C. Відмова прокурора від державного обвинувачення. Харків, 1979, с.99.

127

підсудного), криються у відстоюванні інституту суддівської незалежності. Не випадково твердження про необхідність таких законодавчих змін, за яких відмова прокурора від обвинувачення стала б обов'язковою для суду, розцінюється як зазіхання на незалежність останнього. Дійсно, конституційний принцип незалежності судів і підпорядкування їх тільки законові полягає насамперед у тому, що він захищає суддів від будь-якого втручання, в тому числі й від впливу прокурора, якщо треба дати оцінку наявному обвинуваченню. Але ж незалежність суддів зовсім не означає незалежності їх від обвинувачення в його матеріально-правовому і процесуальному розумінні. Навпаки, судді, відповідним чином зв'язані пред'явленим підсудному обвинуваченням, повинні рахуватися з ним, виходити з нього. Ця вимога зафіксована в багатьох нормах закону. Якщо, наприклад, суд при розгляді справи в розпорядчому засіданні встановить наявність у ній підстав для пред'явлення притягнутій до відповідальності особі обвинувачення, яке їй до цього не було пред'явлено, то він згідно з п.З ч.І ст.146 КПК повертає справу на додаткове розслідування. Сам же він сформулювати нове обвинувачення не може.

Такі ж межі, зумовлені змістом пред'явленого підсудному обвинувачення, встановлені для суду і в стадії судового розгляду (ст.275 КПК). Якщо дані судового слідства вказують, що підсудний вчинив ще один злочин і нове обвинувачення тісно пов'язане з попереднім, а окремий їх розгляд неможливий, вся справа повертається для попереднього розслідування (ст.276 КПК). Зміна обвинувачення в суді не допускається, коли це тягне за собою порушення права підсудного на захист (ст.277). В цьому разі суд також повертає справу для нового попереднього слідства чи дізнання.

Суд зв'язаний обвинуваченням і в касаційному провадженні. Якщо він встановить, що підсудний безпідставно виправданий чи засуджений до м'якої міри покарання, то лише цього буде недостатньо для скасування такого вироку — необхідно, щоб було принесено касаційне подання прокурором чи касаційна скарга потерпілим і саме з цих мотивів (статті 365, 366 КПК). Іншими словами, і тут суд нічого не може вчинити без відповідних дій обвинувача.

Як бачимо, основною діючою особою в наведених випадках є обвинувач, адже саме його волевиявлення є передумовою для прийняття судом того чи іншого рішення.

Залежність суду безпосередньо від обвинувачення виявляється і в тому, що сам судовий розгляд можливий тільки за

128

наявності обвинувачення, належним чином сформульованого і представленого суду. Все це свідчить про певну залежність функції вирішення справи від функції обвинувачення. Тому, погоджуючись з висновками В.М.Савицького1, вважаємо за доцільне поширити цю залежність суду на випадки, коли після судового розгляду сам обвинувач відмовляється від обвинувачення. Таке рішення, як бачимо, нічим не підриває принципу незалежності суду.

Нічого не варті, на наш погляд, і побоювання щодо того, що виправдання підсудного при відмові прокурора від обвинувачення ставить підсудного в залежність від волевиявлення прокурора, а це може у свою чергу викликати помилки й зловживання. Така точка зору є повністю нелогічною після знайомства хоча б з такими статистичними даними: у першому півріччі 1994 року в Україні не розкрито 33,7% злочинів, а справи щодо майже 50% притягнутих до відповідальності осіб закриті на стадії попереднього слідства з нереабілітуючих підстав. Таким чином, в суд направлено для розгляду справи лише щодо третини осіб, котрі вчинили злочини. За таких обставин прокурора легше запідозрити в несумлінності при вирішенні питань на стадії попереднього слідства, оскільки у нього значно більше можливостей взагалі не допустити справу до суду, з урахуванням його широких повноважень по нагляду за додержанням законів при проведенні попереднього слідства та дізнання.

З іншого боку, можна припустити, що помилки і зловживання можуть бути допущені й судом. Тим більше, що він у даний час фактично змушений здійснювати функцію обвинувачення, що визнається і авторами Концепції судово-правової реформи в Україні, схваленої постановою Верховної Ради України від 28 квітня 1992 року («Голос України», 1994, 12 серпня).

Навряд чи варто ігнорувати й досвід зарубіжних правових держав, у переважній більшості яких право обвинувача припиняти кримінальне переслідування навіть у випадках перебування справи на розгляді в суді визнано законодавцем і практикою. Наприклад, аналізуючи кримінально-процесуальне законодавство Австрії, В.М.Бутов пише: «Розгляд кримінальної справи в суді може провадитись тільки за обвинуваченням, викладеним в обвинувальному акті обвинувача (абз. 1 ст.2 КПК). Обвинувач має так зване «право розпорядження справою», тобто

' Див. Савицький В.М. Нарис теорії прокурорського нагляду в кримінальному судочинстві. М., 1975, с.368.

5 П. Шумський 129

процес продовжується доти, доки цього вимагає обвинувач. Якщо він відмовляється від обвинувачення до початку судового засідання, то суд повинен припинити кримінальну справу, якщо ж відмова відбувається після відкриття судового розгляду — постановити виправдувальний вирок (ст.ст.90, 109, 259 КПК)».1

Опитування працівників прокуратури та суду з цього питання дало, на наш погляд, негативні результати. Так, на запитання: «Чи необхідний подальший розгляд справи судом при відмові прокурора від обвинувачення?», — 52% державних обвинувачів відповіли «так», 16% — «ні», 19% — «так, якщо на подальшому розгляді справи наполягають обвинувач чи потерпілий». Майже такими ж є результати опитування суддів: відповідно 46, 20 і 28%.

Хоча результати опитування й не змінюють нашої точки зору на проблему, вони все ж повинні бути враховані в разі внесення змін до кримінально-процесуального законодавства.

Слід передбачити додаткові гарантії законності та обгрунтованості вироку чи ухвали суду про закриття справи, як це, наприклад, зроблено щодо справ, у яких постановлені виправдувальні вироки. Так, п.4 наказу № 4 Генерального прокурора України від 4 квітня 1992 року «Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів органами, що ведуть боротьбу зі злочинністю» містить такі вимоги: «Надсилати у місячний строк прокурорам вищого рівня для перевірки справи, у яких обвинувачені були заарештовані і які потім були закриті в стадії слідства чи судом за відсутністю події, складу злочину або недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину, а також справи, в яких постановлені виправдувальні вироки. Слідчим управлінням і кримінально-судовим відділам у місячний строк перевіряти такі справи, складати обгрунтовані висновки і направляти їх до слідчого управління Генеральної прокуратури України з повідомленням про вжиті заходи».

І хоча таких справ, у яких прокурор відмовився від обвинувачення, а суд виніс обвинувальний вирок, практично одиниці (нам вдалося знайти і вивчити тільки одну таку справу — за обвинуваченням П. за ст.98 КК України, розглянуту Дарницьким районним судом м.Києва у 1990 році), все ж потребує закріплення в законі положення про те, що у випадках відмови прокурора від обвинувачення суд повинен виправдати підсуд-

ного чи закрити справу. Така необхідність зумовлена тим, що законодавство незалежної України містить нові положення про гарантії самостійності державного обвинувача, реальні гарантії незалежної діяльності суду, а це вже позначається на кількості винесених виправдувальних вироків і, безперечно, потягне за собою збільшення кількості випадків відмови прокурора від державного обвинувачення. Нова правова регламентація цього питання повністю звільнила б суд від виконання невластивої йому обвинувальної функції.

З цього загального правила необхідно зробити єдиний виняток. Йдеться про конкретну обставину, яка істотно обмежує право прокурора розпоряджатися обвинуваченням. Як відомо, крім прокурора, суб'єктами обвинувачення є громадський обвинувач і потерпілий, їх процесуальна функція обумовлюється наявністю в суді державного обвинувачення в його матеріально-правовому розумінні. Але, виникнувши на базі державного обвинувачення, діяльність громадського обвинувача і потерпілого в подальшому здійснюється ними самостійно і незалежно від позиції прокурора. Жодні заяви державного обвинувача, в тому числі й відмова від обвинувачення, не мають для них наперед встановленої сили, не перешкоджають їм виконувати свою обвинувальну функцію. Ось чому в разі участі в розгляді справи громадського обвинувача і потерпілого, відмова прокурора від обвинувачення ще не скасовує обвинувачення як таке. Якщо відмова прокурора супроводжується аналогічними заявами цих суб'єктів обвинувачення, останнє можна вважати повністю анульованим; якщо ж вони не підтримали заяву прокурора, то суд повинен розглянути справу по суті і винести обвинувальний чи виправдувальний вирок.

Зовсім не дослідженим у літературі залишається питання про момент відмови прокурора від обвинувачення. Щодо можливості відмови від обвинувачення в розпорядчому засіданні суду слід мати на увазі таке. Згідно з порядком розгляду справ у розпорядчому засіданні, передбаченому статтями 240, 242 КПК України, питання про винність в цій стадії не розглядається. Прокурор тут дає висновки щодо клопотань та обґрунтовує свою позицію в разі незгоди з пропозицією судді. І все ж, оскільки прокурор, як вірно вважають С.А.Альперт та М.І.Бажанов1, стає

; Див. Бутов В. Н. Кримінальний процес Австрії. Красноярськ, 1988, с.П.

130

' Див. Альперт С.А., Бажанов М.І. Рецензія на книгу І.М.Галь-періна и В.З.Лукашевича «Віддання до суду за радянським кримінально-процесуальним правом». Правознавство, 1965, № 4, с.35.

5* 131

обвинувачем з моменту затвердження обвинувального висновку, то він приходить у розпорядче засідання суду для того, щоб обгрунтувати правильність викладених у цьому документі висновків. Така діяльність прокурора, по суті, є обвинувальною, хоча, звичайно, відрізняється за змістом від його обвинувальної діяльності під час судового розгляду. У розпорядчому засіданні прокурор доводить, що в матеріалах справи зібрано всі необхідні докази для розгляду справи в судовому засіданні, що до відповідальності притягнуті всі особи, які зібраними доказами викриваються у вчиненні злочину, що дії обвинуваченого правильно кваліфіковано за статтями кримінального закону. Іншими словами, в розпорядчому засіданні прокурор доводить необхідність судити дану особу, а в стадії судового розгляду він доводить винність підсудного і вимагає його засудити.

Оскільки згідно зі статтями 244, 248 КПК України суд має повноваження закрити справу в розпорядчому засіданні за наявності обставин, передбачених у ч.І ст.6, статтях 7, 10 КПК України, то позбавляти прокурора права відмовитися від обвинувачення в цій стадії процесу було б нелогічним. Ми вважаємо, що така можливість повинна бути передбачена для прокурора статтями КПК, які регламентують порядок розгляду справи в розпорядчому засіданні суду.

Обходить мовчанням закон також питання про можливість відмови від обвинувачення в репліці, зміст якої взагалі не регламентований. Стаття 318 КПК України лише передбачає право учасників судових дебатів обмінятися репліками. На перший погляд, питання просте, адже прокурор вже виступив з обвинувальною промовою, де однозначно висловив свою думку про винність особи, а отже, не може кардинально змінити свою позицію в репліці, а може лише заперечити окремі положення промови процесуального супротивника, акцентувати увагу суду на перекрученні фактів тощо. Але, аналізуючи зміст репліки, В.М.Савицький допускає, що «в окремих, порівняно поодиноких випадках репліка державного обвинувача може мати й іншу спрямованість і, залишаючись формально відповіддю на промову захисника, по суті, вміщувати заяву прокурора про зміну його попередньої позиції, про його згоду з доводами захисту. Зміна позиції може стосуватись окремих питань (зняття деяких пунктів обвинувачення, зменшення розміру цивільного позову, зміна кваліфікації злочину тощо), але не можна виключити реальність і такої ситуації, коли прокурор у

132

репліці докорінно змінить точку зору, висловлену ним у промові».1

Таким чином, хоча В.М.Савицький прямо й не вказує на можливість відмови від обвинувачення в репліці, ми вважаємо його доводи про можливість кардинальної зміни прокурором своєї позиції в репліці обгрунтуванням саме цього питання. Дійсно, хоча між промовами державного обвинувача та захисника ніяких нових дій по встановленню та дослідженню доказів суд не проводить, все ж є одна обставина, яка може вплинути на позицію прокурора і змусити його зробити заяву про відмову від обвинувачення. Це — аргументована, логічна, переконлива промова захисника, який виступає після прокурора і на відміну від нього не тільки дає оцінку доказам, що були предметом судового розгляду, а й робить це через призму їх тлумачення обвинувачем. Адже коли прокурор починає обвинувальну промову, він ще не знає, яке тлумачення подій запропонує захисник. Мотивація версії захисту, об'єктивна критика позиції обвинувача дає змогу прокурору ще раз продумати свою позицію і зробити необхідні висновки, в тому числі щодо своєї помилки.

Враховуючи, що за загальним правилом в судовій процедурі не повинні існувати якісь штучні перепони для встановлення істини і справедливості, а також важливість для долі підсудного заяви прокурора в репліці про відмову від обвинувачення, ми вважаємо за необхідне передбачити таку можливість у кримінально-процесуальному законодавстві з усіма наслідками, що випливають з цього для суду.2

<< | >>
Источник: Шумський П.В.. Прокуратура України: навчальний посібник для студентів юрид. вузів та факультетів. — К.: Вен-турі.,1998. — 336 с.. 1998

Еще по теме Характер суспільної небезпеки — це якісна властивість небезпеки злочину.:

  1. Джерела підвищеної небезпеки
  2. 92. Відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки.
  3. § 43. Мета злочину та її значення для кваліфікації злочинного діяння.
  4. § 43. Мета злочину та її значення для кваліфікації злочинного діяння.
  5. § 12. Поняття злочину та його ознаки.
  6. § 12. Поняття злочину та його ознаки.
  7. Поняття злочину, його ознаки та види
  8. Правильна кваліфікація злочину
  9. § 4. Специфический характер гарантий правильного применения оперативных мер и особый характер неблагоприятных последствий, сопутствующих их применению
  10. Стадії вчнення умисний злочин
  11. § 23. Безпосередній об‘єкт злочину (поняття, значення).
  12. § 23. Безпосередній об‘єкт злочину (поняття, значення).
  13. § 1. Відображення в основі механізму вчинення злочину
  14. § 49. Стадії вчинення умисного злочину (поняття, види).
  15. § 49. Стадії вчинення умисного злочину (поняття, види).
  16. § 42. Мотив злочину та його види.
  17. § 42. Мотив злочину та його види.
  18. § 24. Предмет злочину.
- Авторское право - Адвокатура России - Адвокатура Украины - Административное право России и зарубежных стран - Административное право Украины - Административный процесс - Арбитражный процесс - Бюджетная система - Вексельное право - Гражданский процесс - Гражданское право - Гражданское право России - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Лесное право - Международное право (шпаргалки) - Международное публичное право - Международное частное право - Нотариат - Оперативно-розыскная деятельность - Правовая охрана животного мира (контрольные) - Правоведение - Правоохранительные органы - Предпринимательское право - Прокурорский надзор в России - Прокурорский надзор в Украине - Семейное право - Судебная бухгалтерия Украины - Судебная психиатрия - Судебная экспертиза - Теория государства и права - Транспортное право - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право России - Уголовное право Украины - Уголовный процесс - Финансовое право - Хозяйственное право Украины - Экологическое право (курсовые) - Экологическое право (лекции) - Экономические преступления - Юридические лица -